Фаза 4. Ранкові новини

***

Я розтулив очі і одразу затулив їх рукою, ховаючись від яскравого сонячного світла. Шторм закінчився. Небо було чистим і прозорим, а у вікно світило сонце. За дверями чувся схвильований голос Айріс.

- Панич ще не прокинувся. Ви можете почекати, поки я його сповіщу?

- Немає часу чекати, - промовив знайомий сталевий голос і двері відчинилися.

В мою кімнату швидкими кроками зайшов пріор Антоніо. Він змінив свій звичайний чорний камзол на коричневе, розшите золотом, вбрання і виглядав вже не як суворий монах, а більше був схожим на пересічного вельможу. Лише срібна сережка у вусі та важкий золотий перстень з медовим каменем, видавали в ньому абата ордену Білої айстри.

- Добрий ранок, - сказав я, підводячись з ліжка, - Чим зобов'язаний ранковим візитом?

- Ранковим? - посміхнувся він, - Хто би міг подумати, що ти такий сонько. Вже майже обід, Вольфганг. Ми можемо поговорити наодинці? 

- Так, звичайно. Шановна Айріс, залиште нас, будь ласка.

- Може покликати майстра Зігфрида чи міську варту? - схвильовано спитала вона.

- Не треба. Я просто перекинусь парою слів зі старим знайомим. Вам нема про що хвилюватися.

Жінка незадоволено піджала губи і мовчки вийшла, залишивши нас на одинці.

- Ох, ці гарячі південні панянки, - посміхнувся він головою, - Мені було б легше в королівський палац потрапити ніж сюди. До останнього пручалася і не хотіла мене впускати.

- Ви про щось хотіли терміново поговорити, святий отець, - нагадав я, переодягаючись після сну. Він поглянув на мене і тінь усмішки зникла з його обличчя.

- Саме так. Ви напевно ще про це нічого не чули, але вже все місто гуде. Зранку в порту Пенефоріса стався деякий неприємний інцидент.

- Святий Трисмегист, мене скоро буде лякати слово інцидент, - прошепотів я, застібаючи сорочку, - До чого тут я? Я два дні не виходив з дому через шторм.

- Ні, вас ніхто не хоче ні в чому звинувачувати, - махнув рукою він, - Мені потрібна ваша консультація з приводу цієї справи. Перед штормом в море вийшло три корабля. Вони везли цінний вантаж в порт Рабарат, що знаходиться по ту сторону моря Нанджи. Один з них повернувся цим ранком. Сам, без команди. Доля інших зараз не відома.

- Може море їх забрало, або напали пірати, - знизав я плечима.

- Вантаж залишився не ушкодженим, як і судно, - похитав головою Антоніо.

 - Я не спеціаліст з кораблів і нічого не тямлю в мореплавстві. Чим я можу бути для вас корисним?

- Першими на “Щасливчика” піднялася пара рибалок, які пропливали поруч. Один з них загинув при дуже незвичайних обставинах. 

- Яких саме? - не зрозумів я.

- Від нього залишилася лише рука. Її відірвали в трюмі і, вірогідно, це зробила не людина. В нас є достовірні свідчення його напарника.

- Цікаво, і що мені треба робити?

- Те, що ти вмієш. Оглянь залишки тіла, проведи досліди, зроби висновки, - розвів руками Антоніо.

- В місті є вдосталь алхіміків, які зроблять це краще за мене. Як ви мене взагалі тут знайшли?

- Вольфганг, ти ж пам’ятаєш звідки я? У ордена всюди є свої люди. Таких цінних об'єктів, як ти, треба тримати в полі зору. Ви з друзями дуже гарно себе проявили в Шарті. Показали, що можете тверезо мислити, робити правильні висновки та ефективно діяти в екстремальних умовах. Подібні вміння дорого коштують, юначе.

Почувши останнє слово, я згадав про навіяний сон. 

- А де зараз майстер ордену Ре Отін? Він теж в місті? - з спитав я.

- Сивого кардинала тимчасово відсторонили від справ. Святий престол залишився незадоволеним його вчинками і, поки матінка не вирішить, що з ним робити далі, його пост займаю я. 

- Виходить, я вам влаштував підвищення по службі? - посміхнувся я. Пріор прохолодно поглянув на мене і нічого не відповів. 

- Скільки пропонуєте за мої послуги? - спитав я.

- Гроші у тебе є, наскільки я знаю від графа Де Гійяра, - покривив він губами, - Але я чув, що вас цікавить дещо важливіше за них. Я надам тобі доступ до архівів Святого престолу в бібліотеці монастиря бухти Трьох Смертників. Там є купа сувоїв та книг з історіями про морський народ, які ви так відчайдушно шукали останнім часом по всьому місті.

Я поглянув на нього і примружив очі. В дечому він правий, всіх грошей не заробиш і є те, що за них не купиш. Саме таким був дозвіл ткнути свого носа в архів Святого престолу. В будь-якому разі, коли така небезпечна людина пропонує тобі хоча б щось корисне, це вже непогано. А якщо нічого не вийде, завжди можна буде сказати, що я нічого не зрозумів і з’їхати з цієї справи.

- Зараз підготую контракт, - кивнув я.

Я вирвав аркуш зі свого щоденнику і швидко написав стандартні фрази договору. Перепитав повний набір титулів і чинів шановного отця Антоніо, і постава свій підпис. Пріор перечитав мої каракулі, виправив пару орфографічних помилок, зняв срібну сережку з вуха і використав її замість печатки. 

- Нічого собі, такого я ще не бачив, - здивувався я, - А втратити разом з вухом не боїтеся?