Фаза 4. Ранкові новини

Я розплющив очі й одразу прикрив їх рукою, ховаючись від яскравого сонячного світла. Шторм закінчився. Небо було чистим і прозорим, ніби вітраж в центральному храмі, а у вікно лилося сонце. За дверима чувся схвильований голос Айріс

— Панич ще не прокинувся, — знервовано мовила жінка. — Ви можете почекати, поки я його сповіщу?

— Справа виняткової важливості! У мене немає часу чекати, — промовив знайомий сталевий голос, і двері відчинилися.

До моєї кімнати швидкими кроками увійшов пріор Антоніо. Він змінив свій звичний чорний камзол на коричневе, розшите золотом убрання і виглядав уже не як суворий монах, а радше як пересічний вельможа. Лише срібна сережка у вусі та важкий золотий перстень із медовим каменем видавали в ньому абата ордену Білої Айстри

— Добрий ранок, — сказав я, підводячись із ліжка. — Чим зобов’язаний ранньому візиту?

— Ранньому? — запитав він, навіть не вітаючись. — Хто б міг подумати, що ти такий сонько. Вже майже обід, Вольфганг. Ми можемо поговорити наодинці?

— Дорога Айріс, залиште нас, будь ласка, — промовив я, шукаючи очима свої штани чи хоча б домашній халат.

— Покликати майстра Зігфрида чи міську варту, пане Вольфганг? — схвильовано запитала вона.

— Вам нема про що хвилюватися. Я лише перекинусь парою слів зі старим знайомим, — відмахнувся я. — Та чи можна спершу мені вдягнутися, шановний пріоре?

Жінка незадоволено піджала губи й мовчки вийшла, залишивши нас наодинці. Пріор сів на стілець, який ще кілька хвилин тому займав його патрон уві сні, і нахабно закинув ногу на ногу. Вся його постава свідчила: чекати мене він збирається. Я виповз з-під теплої ковдри й накинув на себе перше, що трапилося під руку — старий картатий плед з плямами від червоного вина.

— Ще встигнете вдягтися, чого я там не бачив. Нагадаю, що я монах і дивлюся на людей, як на дітей богині, — посміхнувся він, не звертаючи на мене жодної уваги, й замріяно продовжив: — Ох, ці гарячі південні панянки… Мені було б легше потрапити до королівського палацу, ніж сюди. До останнього пручалася та не хотіла впускати.

— Правильно робила, — суворо відповів я. — Ви хотіли про щось терміново поговорити, святий отче?

Він відірвав зачарований погляд від зачинених дверей і глянув на мене. Тінь усмішки зникла з його обличчя, ніби її змило море.

— Ви, напевно, ще нічого про це не чули, але вже все місто гуде. Зранку в порту Пенефоріса стався неприємний інцидент, — обережно почав він.

— Святий Трисмегіст, мене скоро почне лякати саме слово «інцидент», — прошепотів я, згадавши, чого мені коштувала справа після того, як воно пролунало. — До чого тут я? Я два дні не виходив із дому через шторм.

— Вас поки що ніхто ні в чому не звинувачує, — махнув рукою він. —Потрібна ваша професійна консультація. Перед штормом у море вийшли три кораблі. Вони везли цінний вантаж до порту Рабарат, що лежить по той бік моря Нанджі. Один із них повернувся сьогодні вранці. Сам, без команди. Доля інших наразі невідома.

— Може, море їх забрало, або напали пірати, — знизав я плечима. — Багато чого може статися під час шторму: хвороба, наприклад, чи морське божевілля. Я чув, що моряків охоплює паніка і вони стрибають за борт без причин.

— Ніяка хвороба за два дні не викосить усю команду шхуни. Найстрашніше, що може бути — це чорна чохотка. Але навіть вона тримає більшість живими щонайменше тиждень, — похитав головою Антоніо. — Божевілля також не могло на них напасти, як і пірати. Вантаж залишився неушкодженим, так само, як і судно.

 — Я не фахівець із кораблів і нічого не тямлю в мореплавстві, — розвів я руками. — Чим можу бути корисним вашому ордену?

— Обережніше зі словами, — мовив він, виставивши перед собою руку. — Біла айстра поки що не бере участі в розслідуванні обставин офіційно. Поки що це лише моя власна цікавість.

— Тепер я розумію, чому поруч із вами немає озброєної кавалерії, — хмикнув я собі під ніс.

— Першими на «Щасливчика» піднялася пара рибалок, що пропливали поруч. Один із них загинув за дуже незвичних обставин, — не бажаючи мене слухати, продовжив пріор.

— Про які обставини йде мова? — поцікавився я.

— Від хлопчини залишилася лише рука, — задумливо промовив він, погладжуючи борідку. — Її відірвали в трюмі, і, вірогідно, це зробила не людина. У нас є достовірні свідчення його напарника.

Про смерть невідомого мені рибалки пріор Антоніо говорив спокійно й буденно, ніби ми обговорювали костюми до свята Всіх мертвих або дискутували про примхи погоди.

— Що ви хочете від мене? — запитав я, вирішивши розставити всі крапки над «ї» в цій незрозумілій бесіді.

— Те, що ти вмієш. Оглянь залишки тіла, проведи досліди, зроби висновки, — розвів руками Антоніо.

— У місті вдосталь алхіміків, які зроблять це краще за мене. Як ви взагалі мене тут знайшли? — не витримав я.

— Вольфганг, ти ж пам’ятаєш, звідки я? У ордена всюди є свої люди. Таких цінних об’єктів, як ти, слід тримати в полі зору, — загадково посміхнувся пріор. — Ви з друзями дуже добре себе проявили в Шарті: показали, що здатні тверезо мислити, робити правильні висновки й діяти ефективно в екстремальних умовах. Подібні вміння дорого коштують, юначе.