Фаза 3. Нічний гість

Три тижні промайнули, мов один день. Життя у Зігфрида було розмірене, навіть трохи нудне. І, чесно кажучи, я був радий такому розкладу. Після безупинної погоні за власною тінню в підгір’ї я нарешті зміг видихнути, розпланувати свій час і почати як слід вести щоденник досліджень.

Дні невпинно коротшали, а ночі ставали довгими та прохолодними. Відчувалося, що темний період увійшов у свої законну фазу та збирався правити всю зиму. Море було холодне й бурхливе. Злий вітер дув без упину, змушуючи натягувати теплі речі, грітися біля каміну та ховатися від протягів під пуховими ковдрами.

З ранку до вечора, щодня я збирав міфи та легенди по всьому місту. Хапався за будь-яку казку чи історію, яку розповідали містяни про морських створінь. Та швидко з’ясувалося: шукати правду про русалок у Пенефорісі — справа марна. Безліч будівель, трактирів і крамниць були прикрашені їхніми замріяними обличчями. Витончені мармурові скульптури морських дів красувалися на площах і, замість каріатид, підтримували балкони та арки.

Кожна друга віщунка запевняла, що веде свій рід від славетної Мелюзини і у її жилах тече кров морського народу. Шинкарі без кінця переповідали одні й ті самі історії, приправлені фактами, які часто-густо суперечили один одному. Я списав цілу купу сувоїв та аркушів у щоденнику, але залишився на тому самому місці, що й у день, коли сюди приїхав.

Довгими вечорами ми з Дієго та дідусем Зігфі грали у фатхл, карти та розповідали цікаві історії з нашого життя, запиваючи гарні розмови місцевим вином. На мою радість, старий майстер переключив усю свою турботу на Дієго. Молодий алхімік дуже нагадував йому Азіза.

В обох хлопців справді виявилося багато спільного. І не лише тому, що вони мали явну відзнаку належності до ронського народу. Це було видно в їхній поведінці, манерах, звичці тікати крізь вікно на чергове побачення й у цілій низці дрібних особливостей, на які я й не звернув би уваги, якби їх не помітив Зігфі. Ді з Азізом навіть розмовляли однаково, допоки в мого друга не прорізався різкий столичний акцент.

Старий алхімік не міг нарадуватися здібностям Дієго. Він проводив із ним практичні досліди й читав лекції, готуючи до отримання наступної печатки, тоді як я блукав містом, ганяючись за примарними піснями сирен. Спершу я думав втрутитися, але вчасно зупинився. Навіщо їм заважати? Дід знайшов, куди подіти вільний час, Дієго отримував корисні знання від алхіміка із золотою печаткою, а я міг вільно займатися своїми справами. Безрезультатно, звісно, але вже як є.

Так би все й тривало, і навряд чи я зміг би вийти з творчого ступору, якби не прийшов той неочікуваний морський шторм. Два дні ми не виходили з дому й молилися, аби море не дісталося до нас. Та ввечері другого дня я зрозумів: Дієго не витримав і, попри заборону, втік крізь вікно.

Я не став його шукати. Знайти когось у стіні води, що ллється з неба, — справа марна. Випивши трохи гарячого вина з травами, я просто завалився спати, сподіваючись, що хлопець, як завжди, завтра вранці повернеться додому. Рони були схожі на котів: утримати когось із їхньої братії в закритій кімнаті проти волі — неможливе завдання. Чув, що навіть ланцюги надовго їх не втримують. Пройдисвіти завжди знайдуть шпарину.

Біля опівночі я прокинувся від кроків у кімнаті та примарного відчуття небезпеки. Десь далеко цокав годинник — його ритмічні удари долинали знизу, мабуть із кабінету діда Зіґфі. Коли пролунав скрип стільця, це стало останньою краплею. Я розплющив очі й різко підвівся з ліжка.

— Скільки ж можна спати, Вольфганг? Я вже збирався прокашлятися, аби ти нарешті прокинувся, — промовив холодний чоловічий голос із ледь помітною усмішкою..

Швидким рухом я витяг з-під ліжка широкий стилет і виставив його перед собою.

— Хто тут? Покажися!

— Тихіше, тихіше, юначе. Я прийшов із миром, — пролунало з темряви.

Постать вийшла з тіні, проявившись у непевному місячному сяйві. Холодні промені нічного світила ковзнули по довгому водоспаду волосся прибульця, перетворивши його на чисте срібло. Від погляду блакитних крижаних очей по шкірі пробігли мурахи. Переді мною стояв ніхто інший, як сам Сивий кардинал. Чи вже просто сивий? Я не надто переймався його долею після від’їзду з Шарту, але чув, що в ордені в нього почалися проблеми.

— Що ви тут робите, пане Густав? — прошепотів я, не ховаючи ножа.

— Ти ставиш не ті запитання, юначе, — химерно всміхнувся він. — Те, що почалося в підгір’ї, ще не скінчилося. Ви з друзями роздмухали велику пожежу в Шарті, і, здається, скоро палатиме й Пенефоріс. Шторм накрив місто, і я хочу, щоб ти зробив усе можливе, аби він не забрав тебе з собою.

— Це погроза? – холодно спитав я.

— Анітрохи, — похитав головою Сивий. — Це попередження, до якого тобі варто дослухатися. Темні сили довго чекали слушного часу, щоб підняти голову, і тепер їм випав такий шанс. Так би мовити, зірки зійшлися.

У коридорі пролунали віддалені звуки, ніби хтось ходив на першому поверсі. Я глянув у вікно: повня дивилася на мене своїм круглим, широким обличчям

— Вас же тут насправді немає? Це лише сон… — здогадався я.

— Який кмітливий хлопець! — плеснув він у долоні. — Як ти це зрозумів?

— Не та фаза місяця. Ввечері була фаза Діани, а тепер — Селени. Так не буває у реальному світі.