Фаза 3. Нічний гість

***

Два тижня промайнули, як один день. Життя у Зігфрида було розміряним, навіть трохи нудним. І, чесно кажучи, я навіть був радий такому розкладу. Після безупинної погоні за тінню в підгір’ї, я нарешті зміг видихнути, розпланувати свій день та почати нормально вести щоденник досліджень. Дні невпинно коротшали, а ночі ставали довгими та крижаними. Відчувалося, що темний період увійшов в свої законні права. Море було холодним та бурхливим. Холодний злий вітер постійно дмухав, змушуючи одягатися у теплі речі, грітися біля каміну та ховатися під пуховими ковдрами.

З ранку до вечора, кожен день я збирав міфи та легенди по всьому місті. Хапався за будь-яку казку чи історію, що розповідали містяни про морських створінь. Але виявилося, що шукати правди про русалок в Пенефорісі - це дурне діло. Безліч будівель, трактирів та магазинів були прикрашені їх замріяними обличчями. Витончені мармурові скульптури морських дів красувалися на площах та замість кареотид підтримували балкони. Кожна друга віщунка запевняла, що во веде свій рід від славетної Мелюзинди і в її жилах тече кров морського народу. Шинкарі постійно розповідали по колу одні і ті ж історії, приправлені фактами, які часто-густо суперечили один одному. Я написав цілу купу сувоїв та аркушів в щоденнику, але залишився на тому ж місці, як і в день, коли сюди приїхав.

Довгими вечорами, ми з Дієго та дідусем Зігфі грали в фатхл, карти, розповідали цікаві історії, які траплялися з нами в житті, запиваючи гарні розмови місцевим вином. На мою радість, старий майстер переключив всю свою турботу на Дієго. Молодий алхімік йому сильно нагадав Азіза. У хлопців і справді виявилося багато спільного. Ні, не тільки через те, що вони мали явну відзнаку належності до ронського народу. Це було помітно по їх поведінці, манерам, звичкам тікати у вікно на чергове побачення і ще купі особливостей, на які я не звернув би увагу, якщо б це не помітив Зігфі. Ді навіть розмовляв з Азізом однаково, поки в нього не з’явився різкий столичний акцент. 

Дідусь Зігфрид не міг нарадуватися здібностям Дієго. Замість мене проводив з ним практичні досліди, та читав лекції, готуючи до отримання наступної печатки, поки я блукав містом, ганяючись за примарними піснями сирен. Спочатку я хотів втрутитися, але вчасно зупинився. Навіщо їм заважати? Дід знайшов куди подіти вільний час, Дієго отримував корисні знання від алхіміка з золотою печаткою, а я міг вільно займатися своїми справами. Безрезультатно, звичайно, але вже як є.

Так би все і продовжувалося, і навряд чи я би зміг вийти з творчого ступору, якби не прийшов цей неочікуваний морський шторм. Два дні ми не виходили з дому і молилися, щоб море не дійшло до нас. Ввечері другого дня я зрозумів, що Дієго не витримав і попри заборону, втік у вікно. Я не став йти його шукати, бо знайти когось в стіні води, яка ллється з неба, це дурне діло. Випивши трохи гарячого вина з травами, я просто завалився спати, в надії, що хлопець, як завжди завтра вранці повернеться додому. Рони були схожі на котів. Втримати когось з їх братії в закритій кімнаті проти їх волі - було неможливим завданням. Пройдисвіти завжди знайдуть шпарину.

Біля опівночі я прокинувся від шагів в кімнаті та примарного відчуття небезпеки. Десь далеко цокав годинник. Його ритмічні звуки доносились звідкись знизу, мабуть з кабінету діда Зігфі. Скрипнув стілець і це стало останньою краплею. Я розплющив очі, різко підводячись з ліжка.

- Скільки можна спати, Вольфганг? Я вже думав похекати, щоб ти нарешті прокинувся, - посміхнувся холодний чоловічий голос.

Швидким рухом, я витяг з-під ліжка широкий стилет і виставив його вперед.

- Хто ту? Покажися? 

- Тихіше, тихіше, юначе. Я прийшов з миром, - промовили з темряви.

Постать вийшла з тіні і проявилася в невірному місячному сяйві. Довге волосся прибульця спадало срібним водоспадом на плечі, а з обличчя на мене дивилися блакитні крижані очі. Переді мною стояв, ні хто інший, як сам сивий кардинал. Чи вже просто сивий? Я не сильно хвилювався за його долю після від’їзду з Шарту, але чув, що в нього почалися проблеми. 

- Що ви тут робите, пане Густав? - прошепотів я, навіть не думаючи ховати ножа.

- В нас мало часу, юначе. Те, що почалося в підгір’ї не закінчилося. Воно тільки набирає обертів. Шторм накрив місто, і я хочу, щоб ти зробив все можливе, щоб він не забрав тебе з собою.

- Це погроза? - спитав я.

- Ані трохи, - помахав головою сивий, - Це попередження, якого тобі варто дослухатися. Темні сили довго чекали потрібного часу, щоб підняти свою голову, і тепер їм випав такий шанс. 

В коридорі почулися віддалені звуки, ніби хтось ходив на першому поверсі. Я поглянув у вікно. Повня дивилася на мене своїм круглим обличчям.

- Вас же тут насправді немає? Це лише сон, - здогадався я.

- Який кмітливий, - посміхнувся Гюстав, - Як ти це зрозумів?

- Не та фаза місяця, - кивнув я в сторону вікна, - Ввечері була фаза Мінерви, а зараз - Діани. Так не буває в реальному світі.

- Фаза абсолютно точно підібрана, - не погодився він, - Саме така потрібна для повстання мерців.

- Мерців? Тю, так це вже було, - усміхнувся я.

На сходах пролунали голоси і почали скрипіти дошки. Хтось впевнено наближався до дверей.

- Так, я схибив в минулий раз, але хто не помиляється? - поспіхом сказав він, - Послухай мене, ти повинен дізнатися, що сталося з Фортунаті! Але попереджаю - не слухай ті дурощі, якими тебе почнуть годувати. Думай головою, ти це вмієш. Придивись до коня! Ти повинен зрозуміти, бо вже таке бачив!