Фаза 2. Шепіт з темряви

Світ почав тьмяніти, ніби невидима завіса опустилася між ним і сонцем, поки світло не згасло зовсім. Це було схоже на пробудження зі сну, який закінчився, але тіло вперто залишалося в полоні темряви. Та відчуття було інше — ніби сон не розвіявся, а перетворився на нову реальність, де пробудження вже не мало значення…

— А! — закричала я й вирвалася з темряви.

Світ навколо здригнувся, немов розсипався на уламки. З жахом торкнулася мокрого від поту чола, я усвідомила, що це був лише сон… але відчуття залишалося надто реальним.

У повітрі ще вчувався глухий відгомін хвиль, а серце билося так, ніби й досі боролося з невидимою силою. Мене бив озноб. Чи то від холоду, чи від тіні побаченого, але кінцівки тремтіли так, ніби хтось невидимий змушував їх танцювати запальну джигу на межі життя й смерті. З чола дощем лився липкий піт, а в очах застигли сльози.

— Зберись, Есфір, це лише сон, — прошепотіла я собі, наче закляття, дивлячись крізь вузьке вікно дерев’яного критого фургону.

Було темно й прохолодно. Дощ нарешті закінчився, і це давало надію, що шторм не повернеться найближчим часом. Хмари розійшлися до інших справ — поливати гірські пустки. У маленьке віконце дивився місяць, повний більш ніж на три чверті. Повня була близько.

— Чого кричиш? Наснилося щось? — схвильовано запитав сонний дівочий голос з іншого краю фургону.

— Другу ніч поспіль сниться один і той самий сон, — прошепотіла я в темряву.

— Тобі завжди щось сниться, Есі. Якби тільки з цього був якийсь зиск, — гучно позіхнула дівчина. — Лягай спати. Завтра ми нарешті повинні добратися до міста. Якби не цей клятий шторм, то я вже спала б у теплому ліжку, а не з тобою у вологому фургоні.

— Ні, це не просто сон, Жені, — похитала я головою. — Хлопця щось розірвало на шматки в трюмі корабля, який дивом вцілів після шторму в морі. Шхуну називали «Щасливчиком», але те, що з нею сталося, щастям ніяк не назвеш.

— Думаєш, це пророцтво? — задумливо спитав голос із темряви.

— Не знаю, — похитала я головою. — Але такого жахіття мені давно не марилося.

— Може попросити в алхіміка розкинути тобі карти? В нього вже виходить набагато краще, — розсміялася невидима моєму оку подруга. — Бачила, як він у тому селищі робив розклад місцевому голові? Брехав, як дихав, але ж красиво вийшло! Може, запросимо його до нашого табору? Подумай.

— Евжен, не верзи дурниць! — відмахнулася я, — Він був із нами тільки до Пенефоріса, а далі кожен пішов своїм шляхом.

— Шкода, такий талант пропадає, — розчарувалася подруга. — А може, ти боїшся, що він погодиться залишитися?

— Чого це я маю боятися? — пирхнула я.

— Ну, не знаю, — ліниво протягнув голос невидимої Евжен. — Я подумала, може, він тобі також подобається.

— Що? Ти з глузду з’їхала? — обурено крикнула я в темряву. — З чого ти це взяла, навіжена?

— Ви так багато спілкувалися останнім часом, і він так дивиться на тебе, аж очі блищать, — срібним дзвоником розсміялася дівчина.

— В нього постійно вони блищать, якщо ти ще не помітила, — в’їдливо підмітила я. — Це в нього якась дитяча травма. Він щось про це розповідав. Історія довга, але я його не слухала.

— Так у цьому й причина — ти ніколи не слухаєш! Тільки дивишся весь час у свою кришталеву кулю, розбираючи майбутнє інших, — констатував факт дівочий голос. — А про своє ти подумала?

— А що не так із моїм майбутнім? — щиро здивувалася я.

— А що з ним так? — питанням на питання відповіли з темряви. — Що тебе чекає попереду? Постійна дорога, якій немає ні кінця, ні краю? Ти все життя збираєшся провести у цьому прогнилому старому візку?

Я сіпнулася від холоду й міцніше закуталася у вовняну ковдру. Фургон справді був старий і давно потребував ремонту. Дах протікав під час дощів, а дошки місцями розійшлися, й крізь щілини свистіли численні протяги.

Раніше цей віз належав попередньому поводирю Вотаме, і вона вже давно не дбала про його стан. Я зайняла його після її смерті, хоча Чорною Павою офіційно ще не стала. Старійшини мали провести обряд посвячення цієї повні на березі моря. Кращого місця годі було й шукати.

Завжди любила море. Не лише тому, що вперше побачила майбутнє у його загадкових глибинах. Я люблю його йодистий запах, мінливий настрій, коли воно вмить може втратити спокій і перетворитися на бурхливого монстра. Але найбільше — колір. Такого розмаїття відтінків я ніде не бачила у житті: від темного свинця під час негоди до кольору стиглого абрикоса, коли хвиль ніжно торкається ранкове сонце.

А пісні, які воно може співати крізь мушлю? Чарівні й нескінченні. У дитинстві, коли я не могла заснути, мати завжди клала мені біля вуха велику мушлю рапани. Де б ми тоді не були — в степу, горах чи посеред міста — я слухала хвилі й засинала під їхній спів. Вони заспокоювали мене, відволікаючи від усього зайвого.

— Мама казала, що в мене справжній дар і треба вчитися у жриць у храмі, розвивати його, — прошепотіла я в темряву. — А Вотаме наполягла, щоб я залишилася в таборі й навчалася в неї. Ти ж пам’ятаєш, якою вона була? Вотаме неможливо було переконати, коли вона щось вирішила.

— І де ти зараз? У її старому візку, продовжуєш йти її дорогою, — сама запитала й сама відповіла Евжен. — А свій шлях ти колись плануєш почати?