Фаза 2. Шепіт з темряви

***

Світ почав тьмяніти, ніби сонце закрила дощова хмара, поки повністю не згаснув.

- А! - закричала я і прокинулася, з жахом усвідомивши, що це був лише сон.

Мене бив озноб. Чи то від холоду, чи від побаченого, але кінцівки тремтіли так, що всупереч моєї волі, могли почати танцювати запальну джигу. З чола дощем лився липкий піт, а в очах стояли сльози.

- Зберись, Есфірь, це лише сон, - сказала я собі, дивлячись у вікно дерев’яного критого фургону.

Було темно і прохолодно. Дощ нарешті закінчився і це давало надію, що шторм не повернеться знову найближчим часом. Хмари розійшлися по іншим важливим справам поливати гірські пустки. У маленьке віконце дивився місць, який був повний більше ніж на три чверті. Повня була близько.

- Чого кричиш? Наснилося щось? - схвильовано запитав дівочий голос з іншого краю фургону.

- Так. Другу ніч поспіль сниться один і той самий сон, - прошепотіла я у темряву.

- Есі, тобі завжди щось сниться, аби тільки з цього був якийсь зиск, - позіхнула дівчина, - Лягай спати. Завтра ми повинні нарешті добратися до міста. Якби не цей клятий шторм, то я би вже спала в теплому ліжку, а не з тобою у вологому фургоні.

- Це не просто сон, Жені, - похитала я головою, - Хлопця щось розірвало на шматки в трюмі корабля, який вцілів після шторму у морі. Шхуну називали “Щасливчиком”, але те, що з нею сталося, щастям ніяк не назвеш. 

- Думаєш це пророцтво? - задумливо спитав голос з темряви.

- Не знаю. Але такого жахіття мені давно не марилося. 

- Може попросити в алхіміка тобі на картах розкинути? В нього виходить вже  набагато краще, - розсміялася невидима моєму оку Евжен, - Бачила, як він в тому селище робив розклад місцевому голові? Брехав, як дихав, але ж красиво вийшло! Може запросити його до нашого табору? Ти подумай.

- Евжен, не верзи дурниць! Він з нами був тільки до Пенефоріса, а далі кожен пішов своїм шляхом.

- Шкода, такий талант пропадає, - розчарувалась подруга, - А може ти боїшся, що він може погодиться залишитися? 

- Чого це я маю боятися? - пирхнула я.

- Ну, не знаю, - протягнув голос невидимої Евжен, - Я подумала, може він тобі також подобається. 

- Що? Ти з глузду з’їхала? - кринула я, - З чого ти це взяла, навіжена?

- Ви так багато спілкувалися останнім часом, і він так дивиться на тебе, аж очі блищать, - посміхнувся вона.

- В нього постійно вони блищать, якщо ти ще не помітила, - іронічно підмітила я - Це в нього якась там дитяча травма. Він щось про це розповідав. Така довга історія, але я його не слухала. 

- Так в тому ж і причина - ти ніколи не слухаєш! Тільки дивишся весь час в свою кришталеву кулю, розбираючи майбутнє інших, - констатував факт дівочий голос, - А про своє ти подумала?

- А що не так з моїм майбутнім? – щиро здивувалася я.

- А що з ним так? - питанням на питання відповіли з темряви, - Що тебе чекає попереду? Постійна дорога, якій немає не кінця, не краю? Ти все життя збираєшся провести у цьому прогнилому старому візку?

Я сіпнулася від холоду і міцніше закуталася у вовняну ковдру. Фургон справді був старий і потребував ремонту. Дах був дірявий і з нього текла вода під час дощів. Дошки місцями розійшлися, і крізь отвори між ними свистіли чисельні протяги. Раніше цей віз належав попередньому поводирю Вотаме, і вона не сильно доглядала за його станом останнім часом. Я зайняла його після її смерті, хоча Чорною павою офіційно ще не стала. Старійшини мали провести обряд посвячення цієї повні на березі моря. Кращого місця, годі було і шукати. 

Завжди любила море. Не тільки через те, що вперше побачила майбутнє у його загадкових глибинах. Я люблю його йодистий запах, мінливий настрій, коли воно вмить може втратити спокій, перетворюючись на бурхливого монстра, і головне - колір. Такого розмаїття відтінків я ніде не бачила в житті. Від темного сірого свинця, яким воно ставало під час негоди, до кольору стиглого абрикоса, коли хвиль ніжно торкалося ранкове сонце. А пісні, яке воно може співати крізь мушлю? Чаруючі та нескінченні. В дитинстві, коли я не могла заснути, мати завжди клала мені біля вуха велику мушлю рапани. Де б ми не були в той час: в степу, горах чи посеред міста, я слухала хвилі і засинала під їх спів. Вони заспокоювали мене, відволікаючи від усього зайвого. 

- Мама казала, що в мене справжній дар, і треба вчитися у жриць в храмі та розвивати його, - прошепотіла я в темряву, - А Вотаме наполягла, щоб я залишилася в таборі і вчилася в неї. Ти ж пам’ятаєш, якою вона була? Вотаме неможливо було в чомусь переконати, коли вона щось вирішила.

- І де ти зараз? В її старому візку, продовжуєш йти її дорогою, - сам запитав і сам відповіла Евжен, - А свій шлях ти колись плануєш починати? 

- Ти пропонуєш кинути все і піти за своїми мріями, як зробила моя мати? А що буде з табором? Хто буде Чорною павою?

- А тобі ще ніхто не розповів? - здивовано запитав голос з темряви, - Якщо кришталева куля не показує цього, Есі, то спитай у Вольфганга. Немає більше ніякого табору Чорної пави! 

- Що ти таке кажеш, Жені? - прокричала я в темряву і знову прокинулася.