Фаза 1. Кривавий світанок

Довгий шторм закінчився. Вітер затих. Хвилі більше не здіймалися над горизонтом бурхливими гірськими хребтами, воліючи змити місто в пучину. Неочікуваний буревій прийшов із півдня два дні тому. Ранкове чисте небо швидко потемніло. Крижаний вітер пригнав важкі свинцеві хмари, які пролилися стіною дощу.

Іноді було незрозуміло, де закінчується море та починається небо. Горизонт злився в одну суцільну стіну води, яку розрізали яскраві спалахи блискавок. Довгих два дні море без упину підіймало пінні хвилі, раз за разом атакуючи порт. Воно не вперше таке робило й не востаннє, але, як завжди, безуспішно. Пенефоріс — не те місто, яке може здатися без бою. Тим паче морській стихії.

Говорять, десь тут багато сторіч тому жила морська відьма на ім’я Мелізанда. Міста, звичайно, в ті часи ще не було — лише кілька піратських поселень на довгі милі узбережжя, аж до бухти, яку потім назвуть на честь Трьох смертників, імена яких засипав піском час. Так ось, у Мелізанду закохався стародавній бог північного вітру Бореус, але вона не прийняла його почуттів.

Відмова розлютила владного бога. Щоб помститися, він наслав шторм на місцину, де вона жила. Жінка розуміла, що йому не важливі люди навколо неї, і він не стане їм шкодити. Закоханому богу потрібна була лише вона. Мелізанда звернулася по захист до Посейдона. Він не зміг їй відмовити, адже вона була нащадком Прессіни, однієї з його численних дочок, і в її венах текла кров семи морів.

Бог морів погодився сховати жінку від люті вітру у своїх глибинах, обернувши її на водяну змію. Проте вона все ще залишалася людиною, і їй потрібно було виходити на землю раз на місяць під час повні. Бореус дізнався про це, але, як не лютував, нічого не зміг вдіяти. Відтоді, рік за роком, закоханий бог посилає шторми саме в цей час, щоб відшукати та полонити її.

Про такі примхи природи бувалі морські вовки кажуть, що в цей час русалки влаштовують собі свято й веселяться, співаючи та гойдаючись на гребенях хвиль, аби відволікти своєю красою Бореуса від пошуків Мелізанди. Дехто з моряків чув їхній дзвінкий, проникливий сміх у завиванні бурі. Пісні морських сирен можуть бути чарівними та привабливими або ж застерігати від небезпеки. Але є й такі, що стають смертельними для всіх, хто їх почує. Часто-густо трапляється саме так.

Це не дивина. Природні явища, які людина не може контролювати — морські шторми, буревії чи посухи — часто пов’язують із чимось надприродним. Останній, так званий дев’ятий вал, розбився об скелі, і на цьому стихія вирішила зупинитися. Після опівночі з-за хмар крадькома визирнув місяць. Хитрий срібноволосий пан вирішив перевірити: можна йому вже виходити, чи краще пересидіти лють вітру за хмарами, поки все заспокоїться.

Думати йому залишилося недовго. На протилежному боці небосхилу спалахнула ранкова багряна зоря. Мить аврори швидко пролетіла, даруючи шлях сходу сонця. Морські птахи заклекотіли в небесній блакиті, купаючись у перших променях рожевого світанку. Ранковий бриз пробудив не тільки їх: десятки рибалок готували свої шлюпи, кети та барки до виходу з гавані. Риба сама себе не зловить.

На горизонті з’явився силует корабля. Він винирнув із ранкової димки, показавши свій довгий афластон. Море повільно несло шхуну на своїх хвилях. Косі вітрила, розташовані паралельно довжині судна, були порвані вітром і звисали з щогли химерною бахромою. Судно повільно прямувало до тихої гавані, похитуючись на хвилях.

— Ти диви, Кайль! Хтось зміг пройти крізь шторм, — сказав сивий рибалка, потерши лоба.

Його зморшкувате обличчя було пожовклим і обвітреним. Справжній вік чоловіка було складно визначити. Від постійного впливу вітру, сонця та солі шкіра на обличчі виглядала, мов кора старого дуба, проте блискучі чорні очі наводили на думку, що до справжньої старості рибалці ще далеко.

— Дивина, та й годі. Навіть щогла вціліла після шторму, — погодився молодий хлопчина, завзято затягуючи рибальські сіті в старий шлюп.

— Богиня милостива, — мугикнув чолов’яга та осінив себе святим знаком Ув. — Пощастило, що море не розбило його об скелі.

— Фел, поглянь, як його перекосило. Мабуть, води наковтався. Може, спитаємо в них, чи потрібна допомога? — запитав хлопчина.

— Чого ж не спитати? Спитаємо, звісно. У будь-якому разі нам повз нього треба пропливати, — махнув рукою рибалка.

Старий шлюп відчалив від пристані та повільно попрямував до шхуни. Судно справді сильно кренилося на лівий борт, що дуже непокоїло бувалого рибалку. Та молода кров напарника казала інше:

— Поглянь на назву. Не дарма його назвали щасливчиком! — крикнув хлопчина, приставивши руку до лоба.

Чолов’яга вгледівся та примружив підсліпуваті очі. На борту шхуни великими літерами було написано «Viva fortunati».

— Хай живуть щасливчики, — прошепотів він. — Кайль, це корабель із флотилії Де Санті. Він та ще три таких вийшли з гавані напередодні шторму. Що він тут робить?

— Може, не встиг проскочити й вирішив повернутися в порт? — задумливо запропонував хлопчина.

— Не думаю, — похитав головою сивий рибалка. — Ти когось бачиш на судні?

Кайль глянув у бік шхуни: на марсі нікого не було, палуба також лишалася порожньою. По ній не бігали матроси, готуючись до заходу в порт, не було чути криків керманича чи боцмана. «Щасливчик» лише скрипів дошками, коли його підганяла чергова хвиля.