5

Я йшла мовчки. Бруд з дороги злипався на нових чоботах. Не розумію, чому мені так..... боляче. Це ж не можуть бути ревнощі, правда?
Равен як завжди йшов попереду, не обертався. Його постава —напружена, кроки —вперті. Але чомусь тепер я дивилась на нього інакше, щось змінилося.
— Ти не хотів мені сказати? — нарешті вирвалось у мене.
— Це... тебе не стосується, Аріє.
— О, правда?— я засміялась, голосно, награно. — Я ж просто тягнусь за тобою, як вівця за пастухом. Мені ж і знати нічого не треба.
— Це б і так нічого не змінило. Я не мушу виправдовуватись за своє життя.
—  Ну так ...звичайно.— відповіла я,  роблячи крок вперед. — Чому щоразу коли ти мовчиш, я відчуваю себе дурепою. В один момент ти поводишся так,  наче ми зовсім чужі, а потім хапаєш за руку, дивишся так, ніби...
Я замовкла. А він просто дивився на мене мовчки. І не заперечував нічого.
— Може у вашому світі інші правила. — опустила очі. — То... ця  наречена... Ти досі збираєшся?  — голос мій знову здригнувся.
— Можливо. — коротка відповідь, як удар батога.
Він відвернуся і пішов далі.
Попереду розкинулося широке поле, над котрим стелися туман. Вдалині блимали вогники селища. Я ледве  ступала— втома, образа і напруга переплелись у грудях. Ми мовчали. Здавалося навколо теж усе завмерло — навіть вітер не шелестів.
Нарешті ми  дійшли до заїжджого двору. Старезна Жінка з кістлявими пальцями  й пильними очима, оглянула нас і хрипко повідомила:
— Останній вільний номер. Одне ліжко. Велике, щоправда.
Мені захотілось провалитись крізь землю. Я навіть не мала сили сперечатись.
— Буде годі. — буркнув Равен, і не питаючи мене , кинув кілька срібняків на прилавок.
Кімнатка була тісна. Дерев'яне ліжко стояло майже впритул до вікна. Тканина постелі стара, але чиста з запахом лаванди і пилу.
— Я спатиму з цього боку, — кинув хлопець, скидаючи плащ.
— Я на підлозі.— повідомила, знімаючи чоботи. 
— Не вигадуй . Завтра знову в дорогу, ти не витримаєш. Ми просто...поділимо ліжко. Нічого більше.
— Звісно. Бо у тебе ж наречена. — я обернуась до стіни, відчуваючи, як палають щоки.
Равен не відповів.
Ми лежали мовчки. Я чула як він дихає, як хруснув його суглоб, коли той змінив позу. Його рука мимохідь торкнулася моєї  і щось сталося.
Я різко сіла. Пляма на плечах почала поколювати.
— Що ти зробив....ай боляче. — хлопець миттю підвівся з ліжка.
— Що сталося? — в його очах читалося занепокоєння.
— Незнаю , там на спині. — я почала розчіпати блискавку на сукні, бо чим раз тим сильніше воно поколювало.
— Це ще, що таке? — він на якусь мить замовк . — Ну ні,  це не може бути те про що я думаю...це смішно.
— Та, що там ....ти скажеш вже чи ні. — я вже було хотіла встати і поглянути у дзеркало, як він зупинив мене і ніжно, майже невагомо, кінчиками пальців торкнувся її .
Я відчула важкий подих Равена на своїх плечах і те, як моє тіло відгукнулось. Від дотику по мені пройшов електричний розряд, що роздав тепло по всьому тілу.
— Що це було? — я різко видихнула і обернулась, глянувши йому в очі.
— Це лише ....реакція  на магічну енергію. Мітка резонує коли хтось із магічною сумісністю торкається її.
— Сумісністю?— здивувалася я. — Що це означає?
Він зам'явся, його очі потемніли. Занадто довга пауза.
— Нічого особливого.  Це просто енергетичний зв'язок. Випадковість швидше за все.
Але за цим всім ховалось щось більше, чого не можна було не помітити , хоч би як майстерно Равен цього не приховував. Або я просто хотіла в це вірити.
— Ти щось приховуєш. — прошепотіла тихо.
— Аріє...
— Окей...тоді скажи, чому саме ти викликаєш цю реакцію?
Його щелепи стислися. Було видно, що він вже надто не хоче говорити на цю тему. Але це була б не  я ,якби не докопалась до кінця.
— Деякі мітки привязані до джерела сили. До людини. Або.... до того , хто був присутній при активації. Іноді між ними виникає ланка. Особлива.
—  Ланка?
— Це не завжди означає щось особисте. Просто магія. — Равен відвів погляд убік і непомітно стиснув пальці. Я розуміла, що він сказав не усе. Але вирішила залишити все як є.
 Ранок у цьому пятизірковому "готелі" зустрів нас  гучними криками. Одягнувшись, ми спустилися донизу. Біля рецепції кілька чоловіків вирішували стосунки кулаками. Моєю першою реакцією був страх — здавалося, що вони повбивають один одного. Я глянула на Равена. А він стояв спокійно, ніби дивився бої без правил.
— Ехе -Ехе. - трішки горосніше кашлянув Равен, ппривертаючи увагу.
Всі замовкли, здалось навіть собака перестав на дворі лаяти. Десь поміж людей чулося "Це він..той самий". Так, я була здивована, не розуміючи чому він викликає таку реакцію у людей. Але це був не страх, це щось інше...повага чи що.
Чоловіки одразу відступили. Люди почали розходитись — точніше, розбігатися. Залишилась тільки власниця, яка нас поселила. Вона мовчки передала Равену якийсь конверт — і ми вирушили далі.
Мандрівка тривала вже кілька годин. Ліс розріджувався, поступаючись місцем широким просторам, де трава розгойдувалась від вітру, мов море з сріблястих хвиль. Сонце вже поволі підіймалося над горизонтом, обпалюючи все теплим бурштином. Я йшла трохи позаду Равена, тримаючи руки в кишенях накидки, прислухаючись до шелесту під ногами.
Тиша між нами тягнулась майже нестерпно. Наче натягнута струна.
— Знаєш, я іноді думаю, що ти навмисно мовчиш, щоб мені стало некомфортно.
Равен злегка обернувся через плече.
— Це працює?
— Дуже, — сухо відповіла. — Але при цьому я починаю говорити сама з собою. Тож у підсумку ти програєш.
Він хмикнув. Майже усміхнувся — майже. Але в очах знову оселилась настороженість.
— Ти звик мандрувати на самоті? — запитала його через кілька хвилин.
— Так. Сам або з кіньми.
— Коні, певно, кращі співрозмовники, — буркнула і зупинилась, щоб підтягнути чобіт. — Принаймні, не бурмочуть собі під ніс щось про “дурне дівчисько”.
— Це я про себе, — сказав Равен.
— Дивно, я не чула про “дурного хлопця”...
— Ти просто неуважна, — кинув він через плече, йдучи далі.
Краєвид змінювався. Дерева стали нижчими, земля — кам’янистою. Попереду височіла стара кам’яна арка — кордон, що відділяв території. Сторожові вежі видніли далі на пагорбі. Повітря тут було прозоріше, пахло димом від далеких осель і польовими квітами.
Тимчасом, я мовчки розглядала обрій, сповільнюючи кроки.
Равен це помітив.
— Щось не так?
— Просто... Я не думала, що ми дійдемо. Це як кінець однієї історії. І початок чогось іншого.
— Це ще не кінець. І не початок, — сказав він низько. — Це... затримка. Перед бурею.
Я обернулась до нього.
— І ти знаєш, що буде далі?
— Ні, — відповів він щиро. — Але мені не подобається, як це пахне.
Наші погляди зустрілись. Повітря затремтіло, та я першою відвела очі. Але серце калатало — знову мітка, знову поштовх енергії... але тепер без дотику.