4

Я вибігла з корчми, ледь не спіткнувшись об поріг. Повітря здавалося густим, як кисіль, а серце гупало так, наче ось-ось вирветься з грудей. Чортів Равен! Якого милого я його врятувала? Може, й варто було залишити його в тому лісі, нехай би його заживо зжерли тіні! От був би кінець і казці, і цій його зарозуміло-зверхній морді.
— Невдячний, холодний, бридкий!.. — бурмотіла я собі під ніс, крокуючи в темряву. — Сидів би зараз із продирявленим боком, якщо б не я. І ще знущається! — я навіть пирхнула від злості.
Та мої думки урвав голос.
— О, яка лялечка! — почувся хрипкий смішок збоку. — Ти що, загубилася, солодка?
Я зупинилась, розгублена. До мене підійшли троє чоловіків. Старші, зарослі, з брудними руками й самовдоволеними усмішками. Вони смерділи вином і чимось гнилим, як міські стоки.
— Перепрошую... — я намагалася пройти повз, але один із них перегородив дорогу, нахабно простягнувши руку до мого плеча.
— Куди така гарненька поспішає? Може, залишишся з нами, га?
Я відсахнулась.
— Не чіпайте мене!
— Ти ж без охоронця, — хмикнув картавий. — Давай ми тебе... проведемо.
— Проведете куди??...На той світ? — зробила крок назад.
— На... наш смак.— зареготав другий і схопився за моє плече. Я ляснула по зап'ястку —марно, рука наче залізо. Почуття страху і люті стукнуло в голову.
— Відпустіть! — я намагалась вирватись, тільки проти трьох здорованів була безсильна .
— Обов'язково..... коли поговоримо! — шкірив зуби бородань.
Від їхнього "поговоримо" стало  бридко. Я впялась поглядом в далеку корчму і подумала: Дякую Равене за " мовчи і йди". 
Їхні руки вже тягнулися ближче, коли двері корчми гримнули так, що, здавалося, злетять з петель, аж іній з даху посипався. Усі троє завмерли. Кроки його були глухі і важкі. Широкі плечі і лякаючий темний  погляд. Равен ішов некваполиво, але від нього війнуло такою загрозою, що навіть повітря стало холодним.
— Ми... ми не знали, що це твоя,  Равене, — запнувся один з чоловіків і тут же опустив очі.
— Пробач, ми просто жартували... — прошепотів другий і сховався за товариша.
— Хибний гумор..— голос Равена був тихий але вагою як обух. — Руки прибрали.
— Ми ж ....вибач, — буркнув третій і схопив своїх спільників, відтягуючи назад. 
— Рахую до трьох... — продовжив від спокійно. —Два!
Вони ще не чули три , а вже розвіялися снігом.
— Утікати — погана ідея, — кинув. — Я не збираюсь потім шукати твоє тіло десь під заметом.
Я відсахнулась, стискаючи кулаки, та в супереч собі вдихнула.
— Не збираєшся — то й не шукай. 
Равен мовчки підійшов до мене, схопив за зап’ясток і потягнув уперед. По моїй спині пройшлось дивне тепло, котре зібралось в ділянці родимої плями й почало ледь пощипувати, але я не надала цьому жодного значення.  Його пальці гарячі міцні, і хоч я пручалася перші десять кроків та мій опір танув.
— Гей! — обурилась я, намагаючись вирватися. — Може, поясниш, що це було? Хто вони, і чого тебе так бояться?
Він нічого не відповів, але його скули заграли нервами. Ми йшли, мовчки, довго. Зрештою, попереду замерехтіло світло — невеличке прикордонне селище, як я потім дізналась, обрамлене деревами і вогниками, що миготіли кольоровими спалахами. Там був ярмарок.
Натовп веселився: сміх, музика, запахи карамелі, спецій і смаженого м’яса кружляли в повітрі. Очі мої розбіглися. Вогні, строкаті намети, люди в масках і дівчата в довгих кольорових сукнях. Я застигла посеред вулиці, не вірячи, що таке взагалі існує, в цьому дивному світі. Сніг тут розтоптали до каші. В самому центрі площі вертівся карусельний стовп, де замість різьбленних коней були дерев'яні фенікси.
— Схоже, щось гарне таки трапилось за сьогодні, — пробурмотіла я і озирнулась до Равена. Він мовчав, але в його погляді щось змінилось.
— Хочеш вогню і їжі?
— О так! — я зраділа — І ще було б не погано нормального одягу, поки мороз не відгриз мені руку.
— Обирай. — він заміряв мене поглядом. — Ці лахміття не годяться, ще подумають, що я з безхатьком вештаюсь. — мовив він.
— Тобі мій стиль не до вподоби? — саркастично пирхнула я, але в душі була рада, нарешті зігріюсь.
Невдовзі ми опинилися перед яткою з сукнями. На вибір було три:
Перша — темно-синя, оксамитова, з довгими рукавами і вишивкою на комірі. Мала аристократичний вигляд.
Друга — рожева, легка, напівпрозора, з відкритими плечима і м’якою талією — справжній романтичний образ.
Третя — кольору винного бордо, коротша, з розрізом на стегні і тонкими шнурівками на спині — зухвала, майже провокаційна. Хотіла б я її, але вона саме для такого морозу.
— Я... не знаю, яку обрати, — пробурмотіла я, знімаючи  пошарпане пальто й ховаючись за ширму. Та ширма була так собі — з клаптів, а щілина між полотнами дозволяла Равену бачити трохи більше, ніж дозволено.
Я поверталася в різних сукнях, кожна по-своєму пасувала. У темно-синій я виглядала по-королівськи. В рожевій — ніжно. У бордовій — вогнем, котрий чомусь відбився в очах у Равена.
— Ну? — підморгнула я. — Яка найкраща?
Він на мить затримав погляд, стримано проковтнув щось і відвернувся. Це ж було очевидно.
— Обери ту, яка тобі зручна.
— Отже, третя? — хихикнула я.
— Ні! — рикнув, стиснувши кулаки.— Якщо не хочеш стати втіхою ще  для когось. Бери першу. 
Я одягла сукню, і так вона була чудова. До неї ми підібрали чобітки і накидку.
Коли ми пішли далі, я відчула, як він дивився на мене боковим зором, але намагався не виказати зацікавлення. 
— Дякую! — мовила, нарешті зігрівши свої кінцівки  за весь час.
— Не подумай, це тобі подяка за допомогу. - сухо відповів. — Я в боргу не залишаюсь.
Ми брели поміж рядів. Шум, сміх, п'яні пісні, фейєрверки зі світлячків. Та раптом повітря стало липким і тривожно затихло.
Ми зупинились біля старої жінки, що продавала трави. Вона сиділа на дерев’яній лаві, наче виросла з неї, а навколо були десятки пляшечок, мішечків і сушених пучків.
— О-о-о... — протягнула вона, подивившись прямо на мене. — Дитя місяця. Небезпека в тобі.
— Що? — я зніяковіла.
— Свіженька красуня... — проспівала, ведучи пальцем по амулетах. — І ворон поруч.... Не добрий союз....ох не добрий!
— Ви що бабусю , ми не разом. Не подумайте.  — я почала виправдовуватись. — Цей крижаний не в моєму смаку. — глянула на Равена. 
— Не смійся з долі дитино — бабуся дістала якусь глиняну баночку. — будь який лід колись та й розтане. Забирай!— звернулася до хлопця. 
— Дякую— тихо відповів і кинув бабусі кілька срібняків.
Ми вже збирались йти як вона заговорила:
— Хмм...А ця?—пробурмотіла вона, а тоді перевела погляд на Равена. — Не дуже схожа на ту, що чекала на тебе з весни.
Я завмерла, серце в грудях глухо бахнуло об ребра.
— Яку ще "ту"? —   запитала я, не одразу зрозумівши, чи питаю в неї, чи в нього.
Равен мовчав.Тільки щелепи стиснулись, а плечі ледь помітно напружились. Та стара вже продовжила:
— Та що з південних крижаних земель. Очі у неї, як лід у струмку, і голос тихий, наче ніч.  Добра була дівка, багата. Хіба ж ти не збирався вести її під вінець цієї осені.
Я озирнулась на Равена. Його обличчя камяніло з кожним словом. Він мовчав.
— То це правда? — промовила я сухо. Голос зрадницьки тремтів.
— Це .... — він спробував щось сказати, але ворожка перебила
— Даремно ти її тягнеш з собою хлопче. Її кроки йдуть у протилежний бік. Один із вас не дійде до кінця шляху, якщо далі триматиметесь за руки.
— Досить! —  вирвалось у Равена. Голос його різнув мов лезо.
Але я вже стояла як остовпіла. І в голові пульсувала одна думка: Чому він не сказав, що має наречену.