3

Холод прогризався крізь шкіру, крізь кістки, аж до думок. Я шкутильгала за Равеном, натягнувши тонкий топ до підборіддя, ніби так можна було сховатися від вітру. Сніг скрипів під босими пальцями, здавалося от-от і я  перетворю у крижинку.
— Ей, чуєш? Ми ще довго йтимемо? — язик затремтів так само, як ноги.
— Коли дійдемо-побачиш, — кинув він, навіть не озирнувшись. 
— Якось не дуже оптимістично. Я голодна коли планується наступна зупинка?- спробувала всміхнутись, та вийшла якась судомна гримаса.
— Якщо виживемо до завтра, запрошу тебе на криваву ріпу.
— Розкішно. І ти ще дивуєшся, чому я вередую, — пробурмотіла я, але тихше: терпіння тануло швидше за лід у спеку.
— Вибач, "містере" але мій шлунок на стадії «з’їм господаря». Хоч трохи їжі?
— Мрій. У мене дієта: сніданок — крижаний вітер, обід — саркастична обрана, вечеря — відсутня.
—Дієта? Серйозно? Я тоді вегетаріанка – їм власні нерви.—Я пирхнула й потягнула носом, мов пес у пошуках сосиски:
— Нюхом чую, десь там лисиця смажиться… чи це ти пахнеш запеченим его?
Він пропустив жарт, але я вловила, як його плечі напружилися — хижак, що чує кроки іншого. Хмари насунулися, мов попелясті кити. Крізь чорні стовбури почали миготіли тіні. Равен ішов уперед рівно, безшумно, одна рука — на руків’ї меча.Очі ковзали ліворуч, праворуч, але він не видавав себе ні звуком, ні жестом.  
— Хтось за нами? — прошепотіла.
— Історія мого життя, — буркнув.
І раптом земля під ногами пішла низом — глухий хруст, наче лід тріснув. Я встигла впасти на коліна. Равен висмикнув мене за руку, але пізно: темрява спалахнула живими очима, навколо нас зімкнувся кільцем морок. Ці істоти не мали форми — клубки диму й кісток, а пащі світились, як печі.
— Назад! — рикнув Равен, ставши між мною і тінями.
Я озирнулась — нічого, тільки сніг і дерева. Ми у  Пастці.
Одна хмара мороку кинулась. Я схопила перше, що трапило під руку— поламану гілку. 
— Жив‑ва‑а-а…—видихнула істота і широко роззявила пащу, з якої, певно, недавно зачерпувала душі.
— Та ще живаа ...і буду жити!—вискріпла я і з усієї дурі влупила палицею їй в «обличчя». Тінь розмазалося, але, на жаль, не розсіялась.
Перед тим як вона встигла вчепитись у горло, Равен рубонув мечем—і темрява розлетілася, ніби хтось розірвав чорний плащ. Полетіла друга, третя. Його рухи—танець клинка й тіней. Меч світився тьмяним фіолетовим світлом, мовби пив світло, що з важкістю пробивалося їз сутінок.
Я застигла, бо  кожен удар лишав у повітрі іскорки світла, що кружляли, зіштовхувались і вибухали мікроскопічними блискавицями. Я бачила магію вперше. Справжню, дику, красиву й небезпечну
— Ти… ти тут усіх так вітаєш?—вирвалося, коли перші дві тіні випарувались.
— Тільки твоїх шанувальників, язиката,—зцідив він крізь зуби. 
Ще дві тіні розчинилися під ударами. Але остання, найбільша, так просто не здалася. Вдарила його в груди кістяним шипом. Равен відлетів, меч випав із руки, сніг зафарбувався червоним. Я схопила уламок льодяної кори і  замахнулась.
— Геть від нього! — верещала.
Морок хрипко засміявся: звук, як ламке скло. Зі всією злістю, врубала кору тварюці в «голову», більше з відчаю, ніж зі сміливості. Дим збурився, і саме цього вистачило Равену. Лежачи, він вирвав із повітря тонкий промінь світла — розчепив пальці, і світло вибухнуло, прошивши тінь наскрізь. Морок розсипався на чорний порох , котрий підхопив вітер і поніс у глибину .
Тяжке дихання виривалось у пару. Равен на снігу. На грудях — темна пляма крові.
— Ні-ні-ні… Тримайся! — я опустилась біля нього. — Тисни на рану. Тут ...сильніше тисни— в паніці кричала я.
— Командуєш… краще за короля…—замість подяки прохрипів він.
Під руками — гаряча липка кров. У професора з травматології була улюблена фраза: «Якщо немає шовного матеріалу— є божевільна креативність». Я порвала свій топ, перев’язала рану, зробила тиснучу пов’язку. Потім шукала  будь‑що із запахом спирту: зламала стебло дикої прозорниці—сік жалив, як горілка. Із моху вийшов імпровізований бинт. 
Коли кров майже перестала просочуватись, я сіла на п’яти й обдивилась темряву. Ліс, безмовний після бою, стежив за нами холодними очима. Я могла покинути його… Навіть мозок так радив, м’яко: «Утікай, поки дихаєш». Але якщо я втечу—що далі? Слід вороття я не знала. Плюс — він щойно врятував мене двічі.
— Не помри. Мені потрібно, щоб ти мене… — видихнула. — …ненавидів довше.
— Постараюсь...язиката — прохрипів він і знепритомнів.
Зваживши всі "за" і "проти", вирішила рухатись далі. Інакше ще якусь нечисть притягну своїм панічним запахом.
Тягти двометрову шафу по снігу босоніж — задоволення на окрему статтю в пеклі. Він важив, як гріхи всіх моїх пацієнтів разом узяті. Та я тягла: спершу метр, другий, десятий. Коли плечі вибухли болем, побачила далекий помаранчевий відблиск. Вогонь! 
— Ну ходімо, шафо без коліс, — бурчала, буксируючи його за плечі, наче нелегальний трофей. 
Вогник належав похиленій корчмі — двоповерховій, з вивіскою «Костомолот». Усередині тісно, кіптява, запах гіркого пива та тушкованої лисиці. Гості — підозрілий зброд: кремезні мисливці, пара магів у сірих плащах, дівки з очима вовчиць.
— Вітаю. Мені… кімнату, — прохрипіла, коли шинкар із гнилою усмішкою підняв брову.
— Срібло наперед, ластівко. Або… — він зміряв мене поглядом, — можна обмін натурою.
— От і срібло, — я вже нишпорила по кишенях Равена. Два срібняки і мідяк — хвала всім богам. Жбурнула на стійку. — Відвар, сухе тепло і щось потепліше — глянула, на свій прикид за останнім писком моди.
Шинкар допоміг вкласти Равена на вузьке ліжко в кутовій комірчині. Я одяглася в речі котрі мені принесли. Ну як речі -мотлох, але на що я розраховувала, хоча б не задубію від холоду. Залишила собі стару вовняну ковдру й осіла біля ніг, притулившись спиною до стіни. Руки тремтіли: кров ще на пальцях, у голові дзвін. Але він дихав.
Сон упав так тихо, що я навіть не помітила, коли заплющила очі. Заснула непомітно, щокою на матраці, біля його долоні.
***
Біль ломив кожен суглоб. Ковток — i відчуваю іржу крові у роті. Спина пече. Пригадую спалах, дим, обличчя дівчини, що рвала сорочку на бинти. Рвучко сів — тіло пройняло болем, але важливіше інше: її нема?
Погляд униз.
Спить. Скрутилась клубком біля ліжка — волосся на обличчі, подих рівний. Мала дурепа врятувала мене? Усередині щось йокнуло. Тихо, майже смішно.
— Дурне дівчисько, — прошепотів, проте руку потягнуло виправити прядку з її чола. Вчасно зупинився.
Корчма. Рябе світло ламп, сморід солоду. Гадати легко: вона витрусила з мене гроші. Тепло за срібло. 
Арія ворухнулася, розплющила очі. 
— О, князь мороку воскрес? - Потягалась, позіхаючи.— Можеш не дякувати.
— І не збирався..Ти лазила по моїх кишенях.
Може десь далеко був вдячний за порятунок, але сприймав це як плату за її мною врятоване нікчемне життя.
— Якщо ти досі живий, значить, я все зробила правильно, — фиркнула. — Срібло дістала, рани затисла, корчму знайшла — зморщила носа.
— Так правильно, що мало не накликала біду чужими грошима. Через таких, як ти, людей продають у рабство, — прохрипів.
— Рабство? Тобі рабів не треба — у тебе вже я безкоштовно є. — вона  зняла перев’язь, показуючи чисту роботу. — Бачиш? Хірург-стажер.
— Хірург-хижак, — огризнувся. Піднявся, але груди зойкнули болем. — Ішли б ми тихіше — може і тіні нас не відчули.- злився, розуміючи, що це була заздалегіть підготована пастка.
— О, звичайно! У списку порад для виживання пунктик: «Бийся з монстрами тихо». — почала підвищувати голос. — Людино-меч, ти міг хоча б поділитись картою! Чи пояснити правила цього моторошного зоопарку!
— Правило перше — мовчи й іди. Ти навіть цього не можеш.- кипіло у мене всередині.
— Ага! Ти ж мій нічний кошмар. Ти мені нічого не повинен, крім наказу... — махнула рукою й випадково вдарила ліктем у відро біля дверей. Бляшанка з гуркотом впала на землю і прокотилася коридором.
За хвилину у дверях з’явилася худа корчмарка з косою-джгутом:
— Ану, тихше там, поважні! Тут люди сплять!
— Вибачте, — вихопила Арія. — У нас… симфонія характерів.
— Приший свої характери до язика, дівко, — гримнула жінка й пішла.
Вона штовхнула двері — котрі грюкнули, що було сили й вибігла з комірчини.
Я лишився на ліжку, стискаючи меч. Тиша. Думки посипались, немов попіл. Наречена. Її очі — теплі, коричневі. Вона мала йти під вінець зі мною за  тиждень. Усе зупинилось, коли спалахнув знак, навіть пояснити їй не можу чому все відмінили, бо це таємниця .
"Приведеш обрану — отримаєш те чого найбільше бажаєш, синку." - те за що я боровся довгі роки, я повинен дізнатися правду про своє походження.
А натомість тягну за собою язикату бурю з очима кольору грому.
Якщо вона втече, все провалиться. І я ніколи не дізнаюсь, чиїм сином народився. А глибоко всередині, де навіть меч не дістає, хтось шепнув, гидко й тихо: Ти вже не хочеш, щоб вона тікала.
— Дурна, — прошепотів у напівтемряву, та в душі відгукнулося теплом, м’яким і тривожним.