2

Я вийшла з аптеки, знявши халат просто на ходу. Спека липнула до шкіри, повітря дихалось важко, і навіть звичний рюкзак здавався важчим, ніж зазвичай. Мене втомили не так клієнти, як те... відчуття. Ніби щось змінюється. Щось насувається, як гроза без блискавки.
Крок за кроком поверталась додому. Місто було сповнене гулу – машини, голоси, запах фастфуду та бензину. І все одно я почувалася ніби за склом. Відірвана. Чужа.
— Ей ти, ходи сюди. — Голос пролунав раптово, з лівого боку. Я аж смикнулась. На лавці, в затінку під старим деревом, сидів безхатько. Сиве волосся, борода, брудна куртка навіть у спеку.
Я вже хотіла пройти повз, але щось у його погляді зупинило мене. Темно-сірі очі. Неспокійні. Глибокі.
— Ви до мене? — запитала я різко.
— Ти тут лишня. Це не твій світ. Повернись до свого коріння. — Його голос був хрипким, та в ньому звучало щось... стародавнє. Мудре? Божевільне?
Я ковтнула повітря. Ноги самі зробили крок назад.
— Вибачте… ви мене з кимось плутаєте.
— Ні. Я тебе пам’ятаю. У тебе місячна мітка на спині.— Він нахилив голову, вивчаючи мене, як хижак дивиться на здобич. — Від волі богів не втечеш. Це твоя доля.
—Звідки ви....? — я кинулась геть, серце билося як шалене. Як від здогадався?  У мене дійсно є родиме п'ятно у формі місяця, але його під одягом не видно.
"Псих. Просто ще один псих," — переконувала себе, але голос у голові повторював те саме: це твоя доля... твоя доля…
Я переходила вулицю, навіть не озираючись. Світлофор мигав червоним, але я не встигла…
Гул. Світло. Символ. Той самий знак. Він промайнув на капоті чорної машини, як відбиток на сітківці.
Біль. Темрява. Тиша.
Коли я відкрила очі, то вирішила, що знову сплю.
Навколо — сніг. Білий, мов кістка. Холод обпікав шкіру. Але ж… було літо.
Я сиділа в шортах і топі, які тепер здавались диким абсурдом на фоні снігового лісу. Повітря пахло хвоєю й крижаним вітром.
Два місяці?...ЩО...ДВА?
Високо в небі — два диски. Один — крижано-сріблястий, мов замерзле серце. Другий — багряно-червоний, як розірване небо.
Я скрутилася в клубок. "Сон. Це сон." Але мороз був справжнім. Біль у плечі від падіння — справжній. Мурашки, що бігали по шкірі… так, чорт забирай, це не був сон.
Щось хруснуло в гілках.
Я завмерла. Серце лупало об ребра.
З темряви між дерев вилізло… воно.
Високе. Згорблене. Тіло наче з тіней, з обривків ночі. Очі — білі, без зіниць. Рот — ширше, ніж людський, із кривими іклами, що пульсували живою отрутою.
— Живваа… — воно прошипіло й рвонуло до мене.
Я встигла лише крикнути.
А потім — тінь. Зліва. Удар. Вибух магії чи сили, що розірвала химеру на шматки.
— Ще не встигла нормально перейти, а вже чутьне  стала кормом. — прогарчав він.
Голос — глузливо-холодний, з відтінком злості.
Я відкинулась назад, на сніг. Переді мною стояла кремезна постать.
Високий. Темне волосся скуйовджене вітром. Чорні очі, як провалля. Красивий… небезпечно красивий. М’язисте тіло, одяг немов з іншої епохи, з плащем, що майорів за спиною.
Але він мене не лякав. Це було щось інше. Щось в його погляді, що змушувало серце стискатися. Наче він бачив усе наскрізь — і був готовий використати це проти тебе.
— Хто ти? Що це все? Де я?! Я… я… я хочу додому! — голос зірвався, я захлиналась у паніці.
— Додому, ха-ха? — перепитав він, з глухим презирством. — Зіпсувала все, а тепер хочеш утекти, як дитя? 
— Що я зіпсувала?! Я взагалі тебе не знаю! Чого тобі треба?
— А мені пощастило звязатись з тобою. Ти все зіпсувала, через тебе...— Він замовк, зціпивши зуби, — коротше, це не твоя справа.
Я стояла, тремтіла, але злість вже починала перемагати страх.
— Ти можеш нормально пояснити, де я і хто ти взагалі такий?!
— Я твій нічний кошмар. В мене наказ— привести тебе живою. Нехай навіть ти й не заслуговуєш на це.
— Привести… куди?
— До Тенебрану, — з холодом відповів він. — До короля. І до старого пророка. Бо, бач, у них є дурне пророцтво. І ти, як виявилось, — головна дійова особа.
Я мовчала. Мене стискало з усіх боків. Мороз. Страх. Його погляд.
Але десь там, всередині, зароджувався спротив. Я не була лялькою.
— Я не піду з тобою.
Він засміявся. Коротко, зловісно.
— Тоді тебе понесуть. Але ти підеш. Бо такий наказ.
…будь-якою ціною... — шепотів вітер. І я зрозуміла: мене ніхто не питатиме.
Я зробила крок — і раптом у спині, там, де родима пляма, щось кольнуло. Ледь помітно. Немов символ розігрівався, відчуваючи близькість до істинного світу.
Йшла за ним, зі стиснутими кулаками. Але в голові вже визрівав план втечі.
У темряві ночі, серед снігу, дві фігури йшли мовчки.
Попереду — він. Тінь, що йшла гнучко й хижо.
Позаду — я. Дівчина з розбитими колінами, в топі, що вже не грів, з очима повними люті.
Він був тим, кого я ненавиділа з першого погляду. І тим, від кого залежала моя доля.
Але я знала — цей світ не зламає мене.
Я знайду правду. Знайду шлях назад. Або вперед. Але не піддамся.