1

Моє ім’я — Арія Ларк. Двадцять п’ять, студентка-хірург на останньому курсі, а підробляю фармацевтом, бо стипендія смішна, а оренда — ні. З дитинства знаю, як пахнуть спирт і бідність. Знаю, як зшивати рани й як переконати пацієнта пити гидотний сироп. Але не знаю, хто я насправді.

Кожної ночі мені сниться одне й те саме: чорний ліс, срібний туман і ворони, що каркають моє ім’я. Я прокидаюсь з думкою, що живу не в тому місці й не в той час. Ніби хтось забув мене на зупинці й поїхав далі. Іноді здається, що моє відображення у дзеркалі трохи не встигає за мною. Або дивиться не зовсім туди. Можливо, це просто недосип. А, може, шиза повільно крадеться в халаті фармацевта.

Люди кажуть: «Ти ж на правильному шляху, Аріє! Медицину тягнеш, у тебе все буде ок». А я всміхаюсь, продаю їм протизастудні краплі й уявляю, як зголоднілі сни дряпають мене зсередини.

Ранок у моїй маленькій квартирі починався не з пташиних співів і романтичного світла, як у фільмах, а з топоту сусідки зверху. Кожен її крок — наче барабанний дріб, і без того натягнуте моє терпіння. Дивлюсь на стелю, рахую секунди, коли цей концерт закінчиться.

«Тітко Ганно, ну можна ж хоч день без марафону?» — прошепотіла, прикриваючи вуха подушкою.

Годинник пролунав, як сигнал тривоги — 05:00. На силу вилізла з ліжка, мов поранений солдат після триденного маршу.

— Добре, ти зможеш прожити ще один день без нервового зриву. І сьогодні ти не кричатимеш на бойлер.

Але бойлер мав свої плани.

Як тільки я натиснула кнопку, той жалібно завуркотів і… «ПШШШ! ШШШ!» — зі змішувача хлинув окріп, немов гнів богів.

— Ну та блін! — зойкнула, стрибаючи з однієї ноги на іншу, як учасниця шаманського ритуалу.

— Я просила тебе як людину! Ну як машину… Ну, коротше! — швидко закрутила воду й тицьнула пальцем у бойлер. — Якщо ти ще раз таке влаштуєш — клянусь, знайду священика, освячу тебе і продам у «ОЛХ» як чайник!

Кавоварка, як і я, здавалось, не хотіла прокидатися і довго ворушилася, поки не видала підбадьорливий свист і перший ковток гарячої кави.

— Нарешті ти, моя маленька паличко-виручалочко, — посміхнулась я, піднімаючи чашку. — Давай, ще один ковток життя, — буркнула собі під ніс, роблячи великий глоток.

Біля під’їзду на мене вже чекав він.

Сірий, товстий кіт з харизмою босса мафії і шрамом на вусі. Його звали Боско — не тому, що він був милий. А тому що він буквально був босом всього двору.

— Ну привіт, твоя величносте, — пробурмотіла, відчиняючи двері.

Боско м’яукнув, але не просто м’яукнув — це був звук, який звучав як: «Де моя шинка, смертна?»

— Слухай, я працюю фармацевтом, а не в м’ясному відділі! — почала виправдовуватись.

Але Боско не приймав вибачень. Він сів на порозі, облизуючи лапу, і чекав на свій сніданок.

— Добре, — зітхнула. — Але останній раз! І не кажи, що я тебе не люблю. Бо навіть моя єдина кімнатна квітка не отримує стільки уваги, як ти.

Я витягла з сумки тоненький шматочок шинки, який носила "на екстрений випадок Боско", і той урочисто його прийняв. Лиш тоді дозволив мені піти.

У нашому містечку прокидались рано. Аптека відчинялась о сьомій, а я годину до того вже перемішувала мазі й рахувала таблетки. Черга в аптеці рухалась повільно, і я вже знала напам’ять всі історії бабусь, що скаржаться на свої «старечі болячки».

У кожної — своя драматургія: одна постійно звинувачує в тиску свого зятя, інша підозрює, що в неї "проблеми з магнітними бурями", а третя взагалі каже, що з нею говорять таблетки — тільки ті, жовті, круглі.

Я вже й не намагалась сперечатись. Просто подавала потрібне, кивала і зберігала ту професійну усмішку.

— Дівчинко, — звернулась до мене пані Аліція, нахилившись над прилавком, — дай мені ті краплі, що я завжди беру. З зеленим листочком.

— Від тиску?

— Ні, від зятя, — зітхнула. — Як тільки бачу його фізіономію — тиск одразу стрибає.

— А рецептик є?

— Та кому він треба, той рецепт? Бог свідок, я їх уже літрами випила — жива ж, стою перед тобою!

Я посміхнулась, мов автомат. Подала пляшечку, пробила чек. Наступна — пані Гелена. Постійно носить фольговану шапочку, «щоб бурі не пролазили в голову».

— Доню, у вас тут немає нових таблеток? Тих, що говорять?

— Пані Гелено, таблетки не повинні говорити, — втретє за тиждень пояснюю.

— Але ті жовті мені кажуть, щоб я більше не пила кави. Ви їм скажіть, що я не згодна.

— Гаразд, я з ними поговорю.

Черга зменшувалась. Я вже готувалась нарешті перевести дух, коли двері аптеки скрипнули з відлунням, ніби хтось вивів їх з іншого виміру.

Увійшов чоловік. Незнайоме обличчя. Не схожий на нашого, ні на студента, ні на старого. В пальті, яке більше пасувало б до театральної сцени, ніж до нашої сирої вулиці. Його очі... холодні, немов не відображали світло. Наче він більше звик бачити в темряві.

Він підійшов до прилавка. Не привітався.

— У вас є щось… щоб душу полегшити?

— Ви про шлунок, нерви, чи релігію? — машинально відповіла.

— Щось із магією.

Його голос — низький, рівний. Занадто рівний.

Я спробувала посміхнутись.

— У нас є валеріана. В магії не сертифіковані, пробачте.

— А щось, що повертає пам’ять?

— Це до невролога.

Він опустив руку в кишеню. Я на мить напружилась — ну, раптом щось різке. Але він витягнув лише шматок паперу. Старий, наче обгорілий, із вицвілими краями. І в центрі — малюнок. Символ, чіткий і знайомий мені до нудоти.

Той самий знак, що спалахував у моїх снах. Колом, чорнилом, як татуювання на стіні ночі.

Я завмерла. На секунду аптека зникла. Лампи погасли в голові. Тільки він і знак.

— Ви знаєте, що це?

— Ні, — збрехала надто швидко.

Він кивнув. Залишив папірець на прилавку, як плату за товар, як доказ. І пішов. Навіть двері не скрипнули.

Я стискала папір, не зводячи очей зі знаку.