Глава IV. Зелена смуга

Іноді надія не приходить як відповідь. Іноді вона просто темніє на горизонті, занадто далеко, щоб назвати її порятунком.

Вістря меча ввійшло в пісок глибше, ніж Адвен сподівався, і ковзнуло вбік під його вагою. Він різко переставив здоровішу ногу, щоб не впасти. Бік відразу стягнуло, під ребрами озвався біль, а з легень вибило повітря. Адвен завмер, стискаючи руків’я обома руками, доки біль знову не став терпимим. Надто довгий і незручний для опори меч доводилося ставити вістрям у землю, проте спертися більше не було на що.

Іша чекала біля пролому. Просту світлу сукню вже припорошило пилом, шкіряний ремінь вільно лежав на талії, а сандалі здавалися надто тонкими для землі, що невдовзі мала розжаритися. Вона подивилася на меч у піску, потім на нього, але нічого не сказала — лише перехопила пакунок вище й ступила слідом.

Ранкова пустеля ще зберігала нічну прохолоду. Пісок лежав сіро-золотими хвилями між кам’яними виступами, довгі тіні тягнулися на захід, а повітря було прозорим до жорстокості: усе далеке здавалося ближчим, ніж було насправді. На самому обрії темніла нерівна смуга. Подекуди вона здіймалася тонкими зубцями, подекуди зникала в зламах землі; слабкий зеленкуватий відтінок міг належати кущам, каменю або ранковій омані. Адвен не називав її водою навіть подумки.

Він вибрав напрямок, запам’ятав два темні виступи на горизонті й рушив, опускаючи меч перед кожним кроком. Десь вістря входило в пісок на палець, десь провалювалося мало не до половини долоні, а на прихованому камінні зісковзувало із сухим металевим скреготом. Кожна помилка проходила крізь руки, плечі і ребра. За кілька десятків кроків Адвен вже перевіряв ґрунт коротким натиском, проте опиратися на меч легше не стало.

Позаду шаруділи сандалі Іші. На твердих ділянках вона йшла майже беззвучно; на сипких зупинялася частіше, витрушувала пісок із-під ремінців і наздоганяла його швидкими сердитими кроками. Адвен не озирався, доки чув її. Повертати корпус було боляче, а шия погано слухалася після ночі на камені.

— Ця земля всюди така? — запитала вона.

— Не знаю.

— Ти живеш у цьому світі й нічого про нього не знаєш?

— Я прокинувся тут учора.

— Це я пам’ятаю. — Вона наздогнала його й пішла трохи позаду праворуч, де пісок здавався твердішим. — Я питаю, чи ти пам’ятаєш щось корисніше.

Адвен зробив ще кілька кроків, перш ніж відповісти. У грудях уже наростав кашель, і він стримував його, дихаючи мілко.

— Часом.

— Наприклад?

Перед очима на мить виникла темна підлога — рівна, блискуча, не схожа на камінь під ногами. У відбитті горіли далекі зорі, хоча над головою був не відкритий небосхил, а товсте скло. Маленька рука стискала дерев’яний меч. Чийсь голос виправляв поставу й говорив про ім’я, про обов’язок, про кров, якій не можна дозволити стати примхою. Спогад розсипався раніше, ніж Адвен встиг зрозуміти, чи належала рука йому.

— Нічого, що стало б у пригоді тепер.

— Зручно.

Кілька годин тому Іша ледве трималася на ногах у холодних руїнах, а тепер її сердитий голос ішов за ним крізь шарудіння піску. Поки Адвен чув його, не треба було озиратися.

Сонце піднімалося. Спершу його тепло торкалося тільки лівого боку обличчя, потім лягло на плечі й почало просочуватися крізь одяг. Тканина захищала опіки від прямого світла, але втримувала жар; ремені пакунка тиснули на пошкоджену шкіру, і кожен крок поволі втирав піт у рани. Адвен кілька разів змінював положення вантажу, доки не зрозумів, що кращого не існує.

Адвен дістав із пакунка грубу тканину й попросив Ішу відірвати від краю довгу смугу. Він обмотав нею голову та шию, прикривши обпечені щоки й залишивши відкритими очі та рот. Полотно дряпало шкіру й швидко вбирало піт, зате обпечені щоки лишалися в тіні.

Іша йшла в тонкій сукні, прикриваючи очі долонею. Пісок набивався під ремінцями сандалій і натирав шкіру; зрештою вона зупинилася, щоб витрусити його.

— Як можна зробити взуття, яке збирає всю пустелю всередину?

Адвен подивився на її ноги. Почервоніння вже проступило там, де шкіра терлася об ремінці.

— Підв’яжи їх тугіше.

— Щоб вони стерли шкіру швидше?

— Не надто туго.

— Надзвичайно точна порада.

Вона поправила ремінці й підвелася. Коли рушила, Адвен помітив, що вона тепер ставить стопи обережніше, намагаючись не загрібати пісок носком. Її скарга не потребувала відповіді, але за хвилину вона заговорила знову:

— Смуга не стала ближчою.

— Стала.

— Звідки ти знаєш?