Глава III. Перші імена

Ім’я не рятує від смерті. Але воно не дозволяє людині зникнути в темряві безслідно.

Між миттю, коли над обличчям зімкнулася прозора кришка, і хрипким «Ти жива» не було нічого — ні сну, ні чекання, ні темряви. Щойно поруч лунав спокійний голос, холоділо скло, а власний подих був коротким і слухняним; тепер під спиною лежав чужий метал, у горлі стояла сухість, а груди наче забули, як дихати.

Тіло отямилося раніше за неї й одразу злякалося. Руки слухалися із запізненням, ноги майже не відчувалися, язик лежав у роті сухим чужим шматком. Під пальцями шелестіла тонка блискуча плівка, під нею була груба тканина, а ще нижче — плаский настил замість знайомого ложа капсули.

Жива. Від цієї думки страх лише набув форми.

Крізь примружені повіки проступила тьмяна сірість старих панелей, скла й темного металу. Відкрита капсула стояла поруч, інші мовчали в нерівній залі, де камінь зійшовся зі старими машинами. Світло ще жевріло у вузьких смугах, та темряви від того не меншало.

Біля настилу сидів чоловік у погано припасованому одязі. Він опустив голову, поклавши долоню поряд із руків’ям меча; на обличчі й шиї червоніли опіки, руки були збиті та перев’язані, крізь пов’язку під сорочкою проступала темна пляма. Її подих став гучнішим — чоловік напружився, але повернув голову лише після короткої паузи.

Він мав бути тим, хто відкрив капсулу, але на рятівника не скидався: ні ліків напоготові, ні людей за спиною — тільки кров на бинтах, меч біля руки й виснажене обличчя.

Коли вона спробувала поворухнутися, рука відгукнулася запізно, а нога смикнулася так слабко, немов належала комусь іншому. Нудота піднялася різко й холодно; вона вдихнула надто глибоко, захлинулася повітрям і заплющила очі, щоб не втратити себе остаточно.

— Тихо, — повторив чоловік хрипко, а тоді прокашлявся, притиснувши лікоть до боку. — Не квапся. Дихай.

Він нахилився ближче, однак не торкнувся її; тримав руки на видноті — відкриті, порожні. Довіряти йому вона не могла, зате могла слухати голос. Зосередившись на ньому, втягнула повітря, повільно видихнула, тоді повторила ще раз і нарешті розплющила очі.

— Де… — Голос зламався на першому слові. Вона ковтнула, відчувши в горлі суцільний пил. — Де я?

Чоловік потягнувся до фляги на ремені, притиснув лікоть до боку й відкрутив кришку пальцями, які майже не згиналися. Воду він підніс ближче, але не став вкладати посудину їй у руку.

— У руїнах. — Короткий вдих урвав продовження. — У печері. Серед пустелі.

Вона чекала назви, координат, сектора, станції — будь-якого слова, яке пришило б це місце до світу, де двері відчинялися за командою, а кожен простір мав позначення. Чоловік мовчав. З його відповіді не можна було витягти нічого, крім каменю, піску та ще однієї невідомості.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Він допоміг їй зробити невеликий ковток. Вода здалася каменем, який треба проштовхнути крізь горло. Після другого ковтка нудота підступила так різко, що вона сіпнулася на бік, майже зірвавши блискучу ковдру. Чоловік устиг підставити передпліччя між її головою та краєм настилу, але відразу забрав руку, щойно вона напружилася. Обличчя йому пересмикнуло від болю, а подих застряг у грудях.

— Не торкайся мене, — видихнула вона. У її голосі було більше паніки, ніж сили.

Він відсунувся настільки, наскільки дозволяло тіло, й підняв долоню.

— Добре.

Вона лежала, дихаючи дрібно й нерівно, доки світ перестав хитатися, а тоді подивилася на капсули.

Дві були розбиті. Ще дві зберігали скло цілим, але за ним ніхто не ворушився. Може, вони ще спали; може, згасло тільки світло. Вона трималася за цю думку, хоча тиша в залі вже заперечувала її.

Пам’ять не довелося повертати — вона й не зникала. Спокійний голос перед закриттям кришки, пальці на панелі, обіцянка розбудити. Для неї це сталося кілька хвилин тому, а тепер хтось вирізав зі світу саму мить пробудження й підклав замість неї руїни.

На капсулах ще повторювалися послідовності знайомих знаків, та погляд не тримав ні рядка, ні числа. Обличчя за склом було яснішим за будь-яке маркування. Вона спробувала сісти.

— Не треба, — сказав чоловік, але голос зірвався на сухий кашель. Він затис бік рукою й не зміг додати нічого.

— Вони… — Її руки не втримали ваги, тіло повело вбік. Вона вчепилася в край настилу, перечекала новий напад нудоти й підняла голову. — Вони мертві?

Чоловік дивився на капсули, збираючи повітря для відповіді.

— Так. Двоє — там. — Він кивнув на вцілілі капсули. — Дві капсули розбиті. Що спіткало тих людей… не знаю.

Вона знову подивилася на темні порожнини розбитих корпусів, на застиглі сліди біля підлоги — й повітря в залі стало замалим.