Глава 10. Берег примар

Нова земля виглядала, ніби виринула з легенди. Високі скелі, приховані бухти, і тиша, що обіймала кожен крок. Коли «Сірена» пришвартувалась, Леон допоміг Еліані зійти на берег.

— Це місце не схоже на жодне інше, — прошепотіла вона. — Тут… ніби час завмер.

Їх зустріли місцеві — небагатослівні, але доброзичливі. Їх поселили в старій кам’яній віллі на узвишші, звідки було видно весь затоку. Там панував спокій, але з ним прийшло й інше — тінь минулого.

Вночі Еліана прокинулась від дивного шелесту. Вона вийшла на балкон — і побачила внизу постать. Висока, в чорному, з медальйоном у руці. Її серце закалатало.

Вранці Леон зізнався:

— Мій брат був тут. Я бачив його в порту. Він дізнався, куди ми тримаємо курс.

— То ми не в безпеці? — Еліана стиснула долоні.

— Ні. Але ми більше не будемо тікати. Настав час дати бій.

Того ж вечора, біля вогнища, вони зібрали команду.

— Якщо хтось хоче повернутись, я не триматиму, — сказав Леон. — Але хто залишиться — той буде не просто матросом. Ви станете захисниками. Цього берега. І цієї жінки.

Жоден не вийшов. Усі лишилися. Навіть ті, хто ще вчора сумнівався.

І тоді Леон вперше назвав її ім’я перед усіма:

— Вона не хлопець і не втеча. Вона — капітанка нашої долі. Еліана.

І весь екіпаж, як один, прокричав:

— Еліано, ми з тобою!

Світло вогню відбивалося в її очах. І в той момент вона зрозуміла: вона більше не жертва. Вона — серце цього корабля. Його душа.

---