Глава 6. Гавань тіней

Ранкове сонце ховалося за сірими хмарами, коли «Сірена» пришвартувалась у глухій гавані, прихованій серед скель та соснового лісу. Це місце не було на жодній мапі. Його знали лише ті, кому доводилося втікати від усього світу.

Анна стояла біля борту й дивилася, як туман обіймає берег. Вона стискала пальці, намагаючись вгамувати тривогу. Усе ще здавалося сном — те, що вона жива, вільна, поруч з Леоном.

— Це місце без назви, — сказав він, підходячи до неї. — Тут не ставлять питань і не шукають відповідей.

— Чому саме сюди? — тихо спитала вона.

— Тому що тут я починав усе з нуля. І тепер ти теж можеш.

Гавань зустріла їх мовчазно. Рибальські хатини на палях, погляди з-за фіранок, мовчазні обличчя, що ховали таємниці. Тут кожен щось приховував — як і вона.

Їх поселили в маленьку хатинку на схилі. Анна пройшлася по дерев’яному підлозі, торкнулась віконної рами, вдихнула запах смоли. Затишок здавався несправжнім, але заспокійливим.

— Можеш залишитися тут, якщо хочеш, — сказав Леон увечері. — Назавжди.

— А ти?

Він поглянув у її очі. Вперше — довго, відверто, без фільтра.

— Я не маю дому, Анно. Крім тебе.

Слова зависли у повітрі, як щось заборонене й водночас єдине справжнє. Вона сіла поруч, не відводячи погляду.

— Я все ще не знаю, хто я. Але з тобою мені не страшно бути ким завгодно.

Їхні пальці торкнулися. Не зухвало. Не пристрасно. А ніжно. Як молитва.

— Я тебе не зраджу, — прошепотів Леон.

— І я тебе.

За вікном тихо накрапав дощ. І здавалось, що гавань справді береже їх — хоч би ненадовго.

---