Розділ 17. Рішення

Першу газету Крістофер купив ще до світанку.

Він не пам’ятав, коли востаннє робив щось настільки безглузде. Зазвичай новини надходили до нього раніше, ніж устигали потрапити на папір: через людей у палаці, через Гільдію, через інформатоорів. Він сам був одним із тих, хто вирішував, які відомості варто поширити, а які краще залишити в шухляді до слушного часу. Газети призначалися для інших - тих, хто мусив чекати, поки він вирішить, що їм дозволено знати.

Тепер він стояв біля щойно відчиненої крамниці, тримаючи під пахвою свіжий випуск, і дивився, як сонний пекар відчиняє свою крамничку за рогом. Руки мерзли, хоча ранок не був особливо холодним. Він переконував себе, що це наслідок безсонної ночі, виснаження та рани. Пояснення було цілком прийнятним, тож він не став шукати іншого.

Перш ніж розгорнути газету, Крістофер оглянув вулицю. Звичка, вироблена роками служби, змушувала його помічати все. Він більше не мав права дозволити собі колишню недбалість, а надто тепер, коли не знав, де Селена і наскільки далеко вже зайшли королівські люди.

Він розгорнув папір.

На першій сторінці йшлося про нові мита на торгівлю з Північчю, далі — про призначення якогось молодого вельможі до ради, а на останній шпальті друкували оголошення про зниклих людей, винагороду за викрадені коштовності та кілька коротких повідомлень із провінцій. Крістофер прочитав усе, навіть те, що зазвичай пропустив би, і зрештою склав газету навпіл.

Імені Селени не було.

Він відчув полегшення настільки виразне, що на мить заплющив очі. Ні королівського наказу, ні оголошення про розшук темної відьми, ні навіть натяку на те, що хтось зацікавився останньою представницею роду Бальтазар. Можливо, повідомлення ще не дійшло до потрібних рук. Можливо, той, хто отримав листа, вирішив спершу перевірити відомості. Можливо, Корона поки не вважала за потрібне здіймати галас.

Можливо. Він ненавидів це слово.

Крістофер склав газету ще раз, надто ретельно розгладивши згин, і сховав її у внутрішню кишеню. Він не мав права радіти тому, що новини поки не дісталися до Селени. Вона вже достатньо довго жила в страху, причиною якого став він сам. І все ж на одну коротку мить йому стало легше, ніби відсутність її імені на папері могла бодай трохи відсунути те, що неминуче насувалося на них обох.

Він не знав, де вона. Не знав, чи встигла дістатися безпечного місця, чи має гроші, їжу, теплий одяг. Не знав навіть, чи хотіла б вона коли-небудь знову його побачити. Знав лише, що вона пішла, і мала на це всі підстави.

А він залишився, і не побіг за нею одразу.

Спочатку це здавалося найрозумнішим рішенням. Після смерті цілителя потрібно було з’ясувати, що саме той устиг передати людям Корони, чи залишив копію листа, чи повідомив когось особисто. Потрібно було зникнути з місця, де його могли знайти, поховати цілителя і стерти всі сліди перебування в його домі. Він повторював це собі весь ранок, і що довше повторював, то більше воно скидалося на виправдання. Бо була ще одна причина, через яку він не кинувся шукати її одразу: він боявся, що знайде.

Боявся побачити її обличчя, коли вона знову згадає, ким він був раніше. Боявся почути, що вона більше не хоче мати з ним нічого спільного, і не мав жодного права сперечатися. Найгірше ж було те, що він не міг сказати собі, ніби вона помиляється. Селена не знала всіх подробиць, не бачила тих документів, які бачив він, не стояла поруч, коли Корона ухвалювала рішення. Але вона знала достатньо, щоб розуміти: людина, яка колись спалила її дім, тепер знову принесла небезпеку в її життя, навіть не піднімаючи меча.

Досить було дозволити старому цілителю повірити, що повідомити Корону — правильний вчинок.

До полудня Крістофер устиг змінити кімнату, позбутися одягу, який міг привернути увагу, і двічі перевірити, чи немає за ним хвоста. Він не користувався звичними шляхами, не заходив до місць, де його знали в обличчя, і не намагався зв’язатися з людьми, чия вірність могла виявитися слабшою за страх перед королівською владою.

Він знав, як працює система. Колись він сам був її найзручнішим інструментом.

Саме тому лист цілителя непокоїв його більше, ніж будь-який плакат із власним портретом. Плакат був відкритою загрозою, зрозумілою навіть тому, хто не знав правил гри. Лист же міг запустити процес, який ніхто не помітить до останньої миті. У ньому могло не бути ані вимоги негайного арешту, ані прямого звинувачення. Достатньо було повідомити, що остання Бальтазар жива, що її бачили, що вона володіє магією і, можливо, перебуває поруч із людиною, яка вже давно мала бути мертвою.

Далі справа переходила до інших рук.

Спочатку відомості перевіряли. Потім визначали, хто має право ними займатися. Потім складали запит до місцевої варти, а якщо інформація здавалася достатньо серйозною — до магічного відділу Корони. І лише після цього починали діяти офіційно, хоча найчастіше до появи першого наказу хтось уже встигав розпитати сусідів, перевірити списки постояльців і пообіцяти винагороду тим, хто мав гострий зір та не надто міцні моральні переконання.

Крістофер знав цю послідовність не з чуток. Він не раз сам розписував подібні операції, вирішуючи, кого попередити заздалегідь, де поставити людей і які відомості приховати, щоб не злякати здобич завчасно.

Тепер він не міг сказати, на якому саме етапі перебуває справа Селени. І це було його провиною.

Він мав подумати про наслідки раніше. Ще тоді, коли цілитель почав ставити запитання, коли в його голосі з’явилася та особлива обережність, яку Крістофер надто добре знав: людина вже ухвалила рішення, але ще переконує себе, що діє заради загального блага. Він міг помітити це. Міг передбачити, що старий, який усе життя боявся темної магії, не залишить відкриття про живу Бальтазар при собі. Міг хоча б спробувати пояснити йому, чим закінчиться таке повідомлення.

Але Крістофер думав про інше. Про власне прокляття, про дивовижне полегшення, яке давала Селена, про те, що він уперше за роки міг спати, не прокидаючись від болю в грудях. Він зосередився на найближчій небезпеці й вирішив, що решту встигне владнати пізніше.