Розділ 15. Зустріч

Старий цілитель виглядав саме так, як Крістофер його пам’ятав.

Сиве волосся, скуйовджене так, наче чоловік щойно прокинувся після кількох днів безсоння. Глибокі зморшки біля очей, важкий погляд і звичка тримати губи стиснутими, навіть коли він був задоволений. На ньому була стара домашня сорочка, поверх якої недбало накинули темний жилет, а на пальцях залишилися сліди від чорнила.

Єдине, що змінилося, — він став ще старішим.

— Крістофере? — вимовив цілитель, широко розплющивши очі.

На мить у його обличчі промайнуло щось схоже на справжній жах, але вже наступної миті старий кинувся вперед і схопив Крістофера за плечі.

— Ти, негіднику! Де тебе носило?!

Крістофер ледь утримався, щоб не відступити.

— Доброго дня.

— Доброго дня?! Я тебе по всіх вулицях шукав! Посилав людей до кожного двору, питав у торговців, перевіряв шпиталі! Ти хоч уявляєш, скільки часу я тебе шукаю?!

— Судячи з усього, достатньо, щоб почати скучати.

— Я почну скучати, коли тебе поховають! І то не факт!

Старий відпустив його й нарешті помітив Селену.

Його погляд затримався на ній на мить довше, ніж було ввічливо. Він окинув очима її скромний одяг, потерті чоботи, дорожню торбу й обличчя, на якому ще залишилися сліди втоми після втечі.

— А це, я так розумію, пояснює, чому ти не приходив так довго.

— Це Сел, — коротко відповів Крістофер. — Вона допомогла мені вибратися з досить неприємної ситуації.

— Неприємної ситуації? — перепитав цілитель, і його брови поповзли вгору. — Тебе мало не вбили, а ти називаєш це неприємною ситуацією?

— Я намагався бути делікатним.

— Ти ніколи не був делікатним.

— А ти ніколи не був гостинним.

— Заходь, поки я не передумав.

Старий відступив убік, пропускаючи їх до будинку.

Крістофер озирнувся до Селени й жестом запросив її пройти першою. Вона на мить затрималася, але все ж переступила поріг.

Усередині пахло сушеними травами, спиртом, старим деревом і чимось металевим. Уздовж стін стояли шафи з безліччю шухляд, на полицях вишикувалися скляні флакони, а в кутку тихо потріскувала пічка. Біля вікна стояв великий письмовий стіл, завалений книгами, пергаментами й інструментами, які Селена не могла відразу впізнати.

Це було місце людини, яка зналась на тому, що робить.

І саме тому вона не почувалася тут спокійно.

— Сідайте, — наказав цілитель, показуючи на два стільці біля столу. — І ти, Крістофере, навіть не думай мені брехати. Я хочу знати все, що сталося.

— А якщо я не хочу розповідати?

— Тоді я зроблю тобі настільки болючий огляд, що ти сам благатимеш мене поставити запитання.

— Як завжди, надзвичайно переконливо.

Селена ледь не всміхнулася.

Старий помітив це й на мить затримав на ній погляд, перш ніж повернутися до Крістофера.

— Отже, почнімо з простого. Як ти почуваєшся?

— Добре.

— Брехня.

— Відносно добре.

— Ще одна брехня. Знімай сорочку.

Крістофер навіть не поворухнувся.

— Ні.

Старий завмер.

— Що значить «ні»?

— Те й значить. Я не збираюся проходити огляд.

— Крістофере, я лікував тебе ще тоді, коли ти був упертим хлопчиськом із поганими манерами. Не змушуй мене згадувати, як саме я з тобою справлявся.

— Тоді ти мав право. Зараз — ні.

У кімнаті стало тихо.

Селена повільно перевела погляд з одного чоловіка на іншого. Вона знала Крістофера вже достатньо, щоб розуміти: він не відмовлявся від огляду просто через примху. Коли йшлося про його здоров’я, він зазвичай був упертим, але не безрозсудним. Якщо він не хотів, щоб цілитель торкався його тіла чи використовував магію, на те мала бути причина.

Старий теж це зрозумів.

Його вираз змінився — зовсім трохи, ледь помітно для недосвідченого ока. Але Крістофер знав його надто давно, щоб пропустити цей момент.

— Ти боїшся чогось? — запитав цілитель уже тихіше.

— Ні.

— Тоді чому відмовляєшся?

— Бо я сказав, що не хочу.

Цілитель повільно видихнув крізь ніс.

— Чудово. Просто чудово. Зникаєш на невизначений час, повертаєшся з якоюсь дівчиною, відмовляєшся від огляду й очікуєш, що я просто дам тобі чашку чаю та побажаю гарного дня?

— Чай був би доречним.

— Я тебе колись задушу.

— Станеш у чергу.

Селена все-таки не втрималася й тихо пирхнула.

Крістофер повернувся до неї з виразом переможця, наче щойно довів щось надзвичайно важливе.

— Бачиш? Я ж казав, що він гостинний.

— Якщо це гостинність, я боюся уявити, що відбувається, коли йому хтось не подобається.

— Тоді він пропонує чай без цукру.

Старий вилаявся так, що Селена вперше за кілька днів розсміялася.

І на коротку мить їй здалося, що вони справді потрапили в безпечне місце.

*****

Цілитель усе ж наполіг, щоб Крістофер залишився хоча б на кілька днів.

— Ти можеш відмовлятися від оглядів скільки завгодно, — сказав він, ставлячи перед ними чашки з гарячим чаєм. — Але якщо впадеш мені тут на підлогу, я не збираюся тягти тебе до ліжка. У мене спина не казенна.

— Я цілком здатен дійти до ліжка сам.

— Ось і чудово.

Селена обхопила чашку долонями, насолоджуючись теплом. Чай був гіркуватий, із виразним запахом м’яти та чогось незнайомого. Вона обережно зробила ковток і відчула, як напруга в плечах поступово відступає.

Крістофер сидів поруч, відкинувшись на спинку стільця. Він здавався втомленим, хоча й намагався цього не показувати. Після кількох днів дороги його рухи стали повільнішими, а під очима залягли темні тіні.

— Ти можеш трохи відпочити, — тихо сказала Селена.

— Я відпочиваю.

— Ти сидиш так, наче очікуєш нападу з боку чайника.

— Не довіряю чайникам.

— Звісно. Вони відомі своєю підступністю.

Він усміхнувся й нарешті розслабив плечі.

Цілитель спостерігав за ними, роблячи вигляд, що зайнятий своїми записами. Він помічав дрібниці, які, можливо, залишилися б непомітними для когось іншого: як Крістофер трохи відсунув стілець, щоб Селена могла зручніше сісти; як забрав у неї порожню чашку, коли вона потягнулася поставити її на край столу; як перевірив, чи не надто гарячий чай, перш ніж підсунути їй чайник ближче.