Розділ 14. Все не так погано?

Селена

Вона завжди вважала, що втеча — це найпростіша частина виживання.

Зібрати речі. Вибрати напрямок. Не озиратися. Не прив’язуватися до місць, людей чи звичок, які можуть стати слабким місцем. Селена засвоїла ці правила ще тоді, коли тікала з маєтку Бальтазар, і відтоді жодного разу не пошкодувала, що дотримувалася їх.

Принаймні раніше не шкодувала.

Тепер вона сиділа на холодній підлозі покинутого складу, притискаючи до грудей торбу з усім своїм життям, і намагалася зрозуміти, як так вийшло, що її знову переслідують.

Ні, якщо подумати, відповідь була очевидною.

Через Крістофера.

Він сидів навпроти, спершись спиною на кам’яну стіну, і зосереджено розглядав карту, яку вони знайшли в одному з покинутих возів. На його обличчі не було й тіні тієї розгубленості, яку Селена відчувала сама. Навпаки, він виглядав майже задоволеним — наче втеча з міста, де їх могли схопити й стратити, була звичайною прогулянкою після вечері.

— Ти завжди такий спокійний, коли за тобою женеться половина королівства? — не витримала вона.

— Ні. Іноді за мною женеться все королівство. Тоді я хвилююся значно більше.

Вона повільно підвела на нього очі.

— Знаєш, що я найбільше ненавиджу в тобі?

— Лише одну річ? Я зворушений.

— Твою здатність перетворювати будь-яку катастрофу на привід для жарту.

— Це не жарт. Я справді хвилююся, коли за мною женеться все королівство.

— Як добре, що ми це не перевірили.

Він усміхнувся одним куточком губ і повернувся до карти.

Селена відвернулася, приховуючи власну усмішку. Звісно, вона не збиралася визнавати, що його дурнуваті жарти починали її заспокоювати. Це було б надто небезпечно — звикати до людини, яка могла зникнути з її життя будь-якої миті, навіть якщо сама вона вже не могла від нього піти.

Клятва була клятвою. Вона не робила їх друзями. Не стирала того, що Крістофер зробив із її родиною, і не повертала їй утрачених років.

Вона лише гарантувала, що він не вб’є її.

Теоретично.

— Що там? — запитала Селена, кивнувши на карту.

— Місто за пів дня звідси. Торговий шлях, річка, старі міські мури. Достатньо велике, щоб загубитися, і достатньо маленьке, щоб не привертати зайвої уваги.

— А якщо нас там шукають?

— Тоді доведеться знову тікати.

— Ти неймовірно заспокоюєш.

— Я намагаюся бути чесним.

Він склав карту й обережно прибрав її до внутрішньої кишені.

Селена хотіла відповісти щось уїдливе, але натомість помітила, як він повільно розминає пальці правої руки. На долоні темніла свіжа подряпина, а край рукава був розірваний ще з учорашньої втечі.

— В тебе знову відкрилась рана? 

— Ні.

— Крістофере.

— Це подряпина.

— А вчора ти казав, що кров на сорочці — це ягідний сік. Я починаю підозрювати, що ти не знаєш значення слова «правда».

— Знаю. Просто вона не завжди доречна.

Вона закотила очі, дістала з торби чисту смужку тканини й простягнула йому.

Він подивився спочатку на тканину, потім на неї.

— Ти сама перев’язуватимеш?

— Ні, я пропоную тобі зробити з неї бантик і прикрасити волосся. Звісно, я сама.

Цього разу він засміявся по-справжньому, хоча й тихо, щоб не привертати уваги випадкових перехожих за стінами складу.

І Селена раптом зрозуміла, що не чула цього звуку раніше. Принаймні такого — не короткого пирхання, не глузливого видиху, а справжнього сміху, від якого його обличчя втрачало звичну гостроту.

Дивне відчуття.

Ще дивніше, що їй захотілося почути його знову.

*****

До міста вони дісталися надвечір.

Воно виявилося саме таким, як і обіцяв Крістофер: достатньо великим, щоб у натовпі ніхто не звертав уваги на двох чужинців, і достатньо різноманітним, щоб навіть найдорожчий одяг не викликав надмірної цікавості, якщо його власник мав розум не виставляти напоказ свої статки.

Вулиці тягнулися між високими кам’яницями, над крамницями висіли вивіски, а з шинків долинали голоси, брязкіт кухлів і запах смаженого м’яса. Біля фонтану сварилися торговці, двоє хлопчаків ганяли дерев’яний обруч, а стара жінка на розі продавала яблука, розклавши їх просто на вицвілому полотні.

Звичайне життя.

Селена давно не бачила його зблизька. Зазвичай вона проходила повз, опустивши голову, намагаючись бути непомітною, — і навіть тепер ловила себе на тому, що мимоволі шукає очима стражників, виходи з провулків і місця, де можна сховатися.

— Не дивись так на кожного, — тихо промовив Крістофер.

— Як?

— Наче намагаєшся вирішити, кого з них доведеться вбити першим.

— А ти пропонуєш чекати, доки вони вб’ють нас?

— Я пропоную дивитися на людей так, як дивляться звичайні люди.

— І давно ти бачив звичайних людей?

Він на мить замовк.

— Справедливо.

Вони зупинилися біля заїжджого двору на околиці, де кімнати здавали без зайвих запитань і не вимагали показувати документи. Господар, огрядний чоловік із рідкою бородою, окинув їх байдужим поглядом, назвав ціну й кинув на стійку ключ.

Крістофер заплатив.

Селена спробувала заперечити, але він лише похитав головою.

— У тебе залишилося не так багато грошей.

— А в тебе, звісно, цілий скарб у кишені?

— Ні. Але я можу заробити більше.

— Чим саме? — вона примружилася. — Не кажи, що знову вбиватимеш людей.

— Я збирався сказати, що вмію торгуватися.

— Брешеш.

— Ти навіть не дала мені шансу.

— Я бачила, як ти торгувався з продавцем яблук. Ти заплатив удвічі більше, ніж він просив.

— Він був старий.

Селена відкрила рота, щоб відповісти, але так і не знайшла слів.

Крістофер уже піднімався сходами.

Вона пішла за ним, дивуючись, чому така дрібниця раптом змусила її замислитися. Він міг би збити ціну, як робив це майже з усіма, кого зустрічав. Міг би скористатися тим, що продавець був старим і недобачав. Міг би просто заплатити стільки, скільки вважав за потрібне.