Селена
Вона завжди вважала, що втеча — це найпростіша частина виживання.
Зібрати речі. Вибрати напрямок. Не озиратися. Не прив’язуватися до місць, людей чи звичок, які можуть стати слабким місцем. Селена засвоїла ці правила ще тоді, коли тікала з маєтку Бальтазар, і відтоді жодного разу не пошкодувала, що дотримувалася їх.
Принаймні раніше не шкодувала.
Тепер вона сиділа на холодній підлозі покинутого складу, притискаючи до грудей торбу з усім своїм життям, і намагалася зрозуміти, як так вийшло, що її знову переслідують.
Ні, якщо подумати, відповідь була очевидною.
Через Крістофера.
Він сидів навпроти, спершись спиною на кам’яну стіну, і зосереджено розглядав карту, яку вони знайшли в одному з покинутих возів. На його обличчі не було й тіні тієї розгубленості, яку Селена відчувала сама. Навпаки, він виглядав майже задоволеним — наче втеча з міста, де їх могли схопити й стратити, була звичайною прогулянкою після вечері.
— Ти завжди такий спокійний, коли за тобою женеться половина королівства? — не витримала вона.
— Ні. Іноді за мною женеться все королівство. Тоді я хвилююся значно більше.
Вона повільно підвела на нього очі.
— Знаєш, що я найбільше ненавиджу в тобі?
— Лише одну річ? Я зворушений.
— Твою здатність перетворювати будь-яку катастрофу на привід для жарту.
— Це не жарт. Я справді хвилююся, коли за мною женеться все королівство.
— Як добре, що ми це не перевірили.
Він усміхнувся одним куточком губ і повернувся до карти.
Селена відвернулася, приховуючи власну усмішку. Звісно, вона не збиралася визнавати, що його дурнуваті жарти починали її заспокоювати. Це було б надто небезпечно — звикати до людини, яка могла зникнути з її життя будь-якої миті, навіть якщо сама вона вже не могла від нього піти.
Клятва була клятвою. Вона не робила їх друзями. Не стирала того, що Крістофер зробив із її родиною, і не повертала їй утрачених років.
Вона лише гарантувала, що він не вб’є її.
Теоретично.
— Що там? — запитала Селена, кивнувши на карту.
— Місто за пів дня звідси. Торговий шлях, річка, старі міські мури. Достатньо велике, щоб загубитися, і достатньо маленьке, щоб не привертати зайвої уваги.
— А якщо нас там шукають?
— Тоді доведеться знову тікати.
— Ти неймовірно заспокоюєш.
— Я намагаюся бути чесним.
Він склав карту й обережно прибрав її до внутрішньої кишені.
Селена хотіла відповісти щось уїдливе, але натомість помітила, як він повільно розминає пальці правої руки. На долоні темніла свіжа подряпина, а край рукава був розірваний ще з учорашньої втечі.
— В тебе знову відкрилась рана?
— Ні.
— Крістофере.
— Це подряпина.
— А вчора ти казав, що кров на сорочці — це ягідний сік. Я починаю підозрювати, що ти не знаєш значення слова «правда».
— Знаю. Просто вона не завжди доречна.
Вона закотила очі, дістала з торби чисту смужку тканини й простягнула йому.
Він подивився спочатку на тканину, потім на неї.
— Ти сама перев’язуватимеш?
— Ні, я пропоную тобі зробити з неї бантик і прикрасити волосся. Звісно, я сама.
Цього разу він засміявся по-справжньому, хоча й тихо, щоб не привертати уваги випадкових перехожих за стінами складу.
І Селена раптом зрозуміла, що не чула цього звуку раніше. Принаймні такого — не короткого пирхання, не глузливого видиху, а справжнього сміху, від якого його обличчя втрачало звичну гостроту.
Дивне відчуття.
Ще дивніше, що їй захотілося почути його знову.
*****
До міста вони дісталися надвечір.
Воно виявилося саме таким, як і обіцяв Крістофер: достатньо великим, щоб у натовпі ніхто не звертав уваги на двох чужинців, і достатньо різноманітним, щоб навіть найдорожчий одяг не викликав надмірної цікавості, якщо його власник мав розум не виставляти напоказ свої статки.
Вулиці тягнулися між високими кам’яницями, над крамницями висіли вивіски, а з шинків долинали голоси, брязкіт кухлів і запах смаженого м’яса. Біля фонтану сварилися торговці, двоє хлопчаків ганяли дерев’яний обруч, а стара жінка на розі продавала яблука, розклавши їх просто на вицвілому полотні.
Звичайне життя.
Селена давно не бачила його зблизька. Зазвичай вона проходила повз, опустивши голову, намагаючись бути непомітною, — і навіть тепер ловила себе на тому, що мимоволі шукає очима стражників, виходи з провулків і місця, де можна сховатися.
— Не дивись так на кожного, — тихо промовив Крістофер.
— Як?
— Наче намагаєшся вирішити, кого з них доведеться вбити першим.
— А ти пропонуєш чекати, доки вони вб’ють нас?
— Я пропоную дивитися на людей так, як дивляться звичайні люди.
— І давно ти бачив звичайних людей?
Він на мить замовк.
— Справедливо.
Вони зупинилися біля заїжджого двору на околиці, де кімнати здавали без зайвих запитань і не вимагали показувати документи. Господар, огрядний чоловік із рідкою бородою, окинув їх байдужим поглядом, назвав ціну й кинув на стійку ключ.
Крістофер заплатив.
Селена спробувала заперечити, але він лише похитав головою.
— У тебе залишилося не так багато грошей.
— А в тебе, звісно, цілий скарб у кишені?
— Ні. Але я можу заробити більше.
— Чим саме? — вона примружилася. — Не кажи, що знову вбиватимеш людей.
— Я збирався сказати, що вмію торгуватися.
— Брешеш.
— Ти навіть не дала мені шансу.
— Я бачила, як ти торгувався з продавцем яблук. Ти заплатив удвічі більше, ніж він просив.
— Він був старий.
Селена відкрила рота, щоб відповісти, але так і не знайшла слів.
Крістофер уже піднімався сходами.
Вона пішла за ним, дивуючись, чому така дрібниця раптом змусила її замислитися. Він міг би збити ціну, як робив це майже з усіма, кого зустрічав. Міг би скористатися тим, що продавець був старим і недобачав. Міг би просто заплатити стільки, скільки вважав за потрібне.