Розділ 13. Одкровення

Селена 

Сон не йшов.

Вона лежала, загорнувшись у тонку ковдру, слухаючи потріскування багаття й тихі, розмірені кроки Крістофера, що обходив табір по колу, - і щоразу, коли заплющувала очі, перед нею поставав той самий образ: він вимовляє слова, яких вона найбільше боялася почути. Сон не приходив. Натомість приходили думки, одна гірша за іншу, аж доки вона не здалася й не відкинула ковдру.

Він обернувся раніше, ніж вона встигла підійти, - почув її кроки чи просто відчув, вона не знала напевно.

"Не спиться?" - спитав він, не припиняючи дивитися в темряву за межами вогнища.

"Ні." Вона сіла поруч, тримаючись на звичній обачній відстані, і простягнула руки до вогню. - "Думки заважають."

Він нічого не сказав, просто сів навпроти, дозволяючи тиші тривати стільки, скільки Селені було потрібно.

"Я уявляла тебе іншим," - сказала вона нарешті, дивлячись у полум'я, а не на нього. - "До того, як дізналася правду. Думала, якщо колись зустріну гончака короля, побачу когось жорстокого. Безжального. Людину без жалю, що сліпо виконує накази." Вона затнулася, підбираючи слова обережніше. - "Чесно кажучи, навіть після клятви - я весь цей час підсвідомо чекала, що ти знайдеш спосіб її обійти. Шпарину, якою я не передбачила. Люди твого ремесла зазвичай такі знаходять."

Він довго мовчав, дивлячись у вогонь так само, як вона мить тому.

"Весь світ бачить мене саме таким," - сказав він нарешті. - "І, мабуть, має на те підстави - я робив речі, за які не можу й не прошу пробачення. Та навіть в мене був кодекс. Межі, які я не переступав, хай що наказували. І в мене є очі, щоб бачити різницю між людиною, яка чинить зло, і людиною, яка просто попала під роздачу. Цікаво, чому ти не така? Це тому, що ти виросла не з ними? Може, якби ти зростала серед них, твій погляд на життя теж був би іншим."

Їй теж було цікаво, чому він саме такий. Вона відчула, як цікавість переважує обережність.

"Пропоную обмін," - сказала вона раптом. - "Історія на історію. Я почну, якщо хочеш."

Він кивнув, повільно, і вона зробила вдих, перш ніж почати - уперше за роки готуючись сказати комусь правду.

"Я справді виросла в домі Бальтазар," - почала вона. - "Не серед служниць, не випадково опинилася поруч - я кров роду, хай і небажана, позашлюбна. Мене навчали разом з усіма, тримали в домі з остраху перед прокляттям, яке впало б на рід, якби відмовилися визнати. Та я ніколи не поділяла того, чим вони займалися. Не сходилася в поглядах - якщо можна так м'яко назвати відразу до того, що коїлося в підземних лабораторіях. Я втекла незадовго до страти, бо дізналася про одну з їхніх жертв - дитину, яку планували забрати для дослідів, - і намагалася попередити. Але мені ніхто не повірив. А мати погрожувала мені, і я зрозуміла, що лишатися буде небезпечно і для мене самої." Вона зробила паузу, збираючись із духом для найважчого. "Тож я розумію, чому ти полював саме на них. Можливо, навіть розумію, чому ти був готовий знищити й мене, якби знайшов раніше."

Він мовчав, слухаючи з такою увагою, що вона відчула потребу додати ще щось - дрібницю, яка здавалася зараз майже недоречною порівняно з усім сказаним.

"Іронічно," - продовжила вона з ледь помітною гіркою посмішкою, - "що з усієї родини саме в мене найсильніше проявився цілительський дар. Зіллярство, лікування - те, що мало б пасувати доброчесній травниці, а відьмі з темномагічного роду. А от отрути я варити відмовлялася. І привороти теж. Завжди знаходила привід, щоб уникнути цього, навіть у дитинстві, коли мене примушували практикуватися."

Він дивився на неї так, наче побачив її заново - не просто зовнішність, а душу. І вона була набагато багатограннішою, ніж він собі думав. Тож неочікувано він теж поділився наболілим.

"Моя черга," - сказав він тихо, і голос зрадив його, виказавши незвичну для нього невпевненість. - "Я ненавидів Бальтазарів. Усією душею, роками, задовго до того, як отримав наказ їх знищити. Пані Бальтазар - я досі не знаю, хто саме це була, твоя тітка, мати, не знаю напевно, - приходила до притулку, платила за доступ до мене, і змушувала мене пити зілля, приковуючи кайданами і записуючи все, що зі мною відбувалось. А коли мені ставало краще, вона перегортала сторінку і заливала в мене інше зілля. Це… не пройшло безслідно. А коли я думав, що ось-ось переможу свій кошмар дитинства - Розалінда, помираючи, прокляла мене, забравши навіть надію на звичайне життя. Я змирився, що згорю зсередини, рано чи пізно. Просто чекав, коли саме."

Він говорив рівно, майже буденно, наче переказував чужу історію, - та щось у тому, як глухо звучав голос на окремих словах, видавало, скільки це все ще коштувало йому навіть зараз.

Селена відчула, як щось у грудях стискається нестерпно, і сльози навернулися раніше, ніж вона встигла їх стримати, - через чисте, нестерпне співчуття до хлопчика, якого вона ніколи не знала, замученого її ж родиною, приреченого на повільну смерть відьмою з її ж крові.

Він побачив ці сльози - і завмер, щиро спантеличений.

"Чому ти плачеш?" - спитав він, і в голосі була справжня розгубленість. - "Ніхто ще... ніхто ніколи не плакав через мене. Через те, що зі мною сталося."

"Бо це жахливо," - сказала вона, витираючи щоки тильною стороною долоні, злою на себе за цю слабкість і водночас неспроможна її зупинити. - "Бо ти був дитиною. Бо ніхто не повинен проходити через те, через що пройшов ти, а потім ще й нести за це прокляття до кінця життя."

"Це не варте сліз," - сказав він тихо, і щось у його обличчі пом'якшало до виразу, якого вона ще не бачила в нього - майже ніжного, лагідного. - "Усе обернулося на краще, зрештою. У мене неймовірна регенерація - подарунок тих самих дослідів, хоч як дивно це звучить. А прокляття відступило - завдяки зіллям із твоєю кров'ю і щасливому збігу обставин - адже мені пощастило натрапити саме на тебе в тому провулку. Завдяки тобі я проживу довше, ніж мав би. Можливо, значно довше."

Вона дивилася на нього, на його профіль посеред нічного лісу, і не знала, що відповісти, тож просто кивнула, витираючи останні сльози, і пересунулася трохи ближче до вогню - і, можливо, трохи ближче до нього самого.