Розділ 9. Селена

Минуло кілька днів - спокійних, майже затишних, наскільки взагалі можна назвати затишним життя з чоловіком, який вбивав людей. Марк зміцнів ще більше, рана затяглася остаточно, і вони знову зісковзнули в ту саму колючу, звичну рівновагу.

"Мені треба віднести зілля Тадеушу," - сказала вона зранку, зав'язуючи вузлики на полотні, в яке загорнула три глиняні пляшечки з готовою настоянкою від ревматизму. - "Як завжди. Я ненадовго."

Марк, що саме намагався - без особливого успіху - розпалити пічку так, як вона його вчила вже разів зо п'ять, кивнув, не піднімаючи очей від вогню, що вперто не хотів братися. "Буду тут."

"Знаю, що будеш," - відповіла вона, і в голосі майнула тінь звичного сарказму. - "Ти звідси й кроку не ступиш без того, щоб тебе хтось не впізнав. Просто не спали хату, поки мене нема."

Він пробурмотів щось непривітне їй услід, та вона вже зачиняла двері, усміхаючись сама до себе вперше за ранок.

До Тадеуша вона ходила цим самим шляхом стільки разів, що ноги давно запам'ятали кожен вибитий камінь бруківки, кожен поворот, кожну діру, яку краще обходити, щоб не вивихнути ногу. Крамничка знахаря тулилася в кінці вузької вулички, між чинбарнею, що завжди тхнула різкіше, ніж хотілося б, і шевською майстернею, звідки з ранку до ночі долинало рівномірне постукування молотка.

Вона постукала умовним стуком - два коротких, один довгий, - і зачекала, перш ніж двері відчинилися.

Тадеуш виглядав не так, як завжди.

Вона помітила це одразу, ще до того, як він устиг сказати бодай слово, - у тому, як він стояв у дверях, не одразу відступаючи, щоб пропустити її, у тому, як його погляд ковзнув повз неї на вулицю, перевіряючи, чи нема когось позаду, перш ніж він нарешті смикнув її за рукав усередину й зачинив двері значно щільніше, ніж зазвичай.

"Доброго ранку і тобі," - сказала вона, трохи спантеличена, простягаючи йому згорток із пляшечками. - "Ось, як домовлялися. Дві від ревматизму, одна..."

"Так, так, дякую," - перебив він, забираючи згорток майже неуважно й кладучи його на стіл, навіть не розгортаючи, як робив завжди, перевіряючи колір і запах настоянки раніше, ніж заплатити. Це само собою було дивним. Тадеуш ніколи не платив, не перевіривши товар, - надто давно торгував травами, щоб довіряти на слово навіть їй.

"Що сталося?" - спитала вона прямо, бо роки спілкування з ним навчили її, що манівцями з Тадеушем можна проходити годинами, а прямим питанням він завжди відповідав швидше.

Він сів важко на свій стілець біля прилавка, потер долонями обличчя, і коли опустив руки, вигляд мав стомлений - значно стомленіший, ніж личило людині, яка просто погано спала.

"Сідай," - сказав він. - "Будь ласка."

Вона сіла, відчуваючи, як всередині щось напружується в передчутті.

"Я не хотів тебе лякати раніше часу," - почав він, дивлячись кудись повз неї, на полиці із сушеними травами, наче шукав там потрібні слова. - "Думав, минеться само. Та сьогодні вранці до мене заходив старий знайомий - торгує прянощами на тому кінці міста, ми разом вчилися колись, давно. Він сам не свій був, коли прийшов. Сказав, що вчора до нього навідалися люди. Пристойні на вигляд. Ввічливі."

"І що вони питали?"

"Про дівчину," - сказав Тадеуш, і цього разу подивився на неї прямо, без ухильності. - "Про травницю з незвичайним хистом. Таку, що лікує швидше й краще, ніж будь-яка наука дозволяє, - так вони сказали, слово в слово, він запам'ятав точно. Обіцяли добру винагороду за будь-яку інформацію. Не мідяками, Сел. Золотом."

Вона мовчала, відчуваючи, як холодіють кінчики пальців, хоча в кімнаті було тепло від пічки.

"Це вже вдруге за тиждень, наскільки я знаю," - продовжив він тихіше. - "Мій знайомий чув те саме ще від когось, два дні тому. Різні люди, різні кінці міста, те саме питання, слово в слово. Це не випадковість, дитино. Це хтось шукає системно, і шукає саме тебе, навіть якщо ще не знає твого імені."

"Може, це просто хтось хоче знайти хорошого цілителя," - сказала вона, хоча сама в це не вірила навіть наполовину, і голос зрадив її, затремтівши на останньому слові.

"Може." Тадеуш подивився на неї довго, тим самим недовірливим прищуром, яким дивився завжди, коли підозрював, що вона недоговорює значно більше, ніж каже. - "А може, ні. Я не питаю, хто ти і звідки, Сел, - ніколи не питав, і не почну зараз. Але я бачив достатньо за своє життя, щоб впізнати полювання, коли воно починається. Будь обережна. Удвічі обережніша, ніж завжди."

Вона подякувала йому, забрала гроші за зілля, які він нарешті відрахував, уже без звичного прискіпливого перегляду товару, і вийшла на вулицю, де сонце світило так само байдуже яскраво, як і годину тому, коли весь світ ще здавався безпечним. йдучи по вулиці, вона думала, що їй з цією інформацією робити. Знову ховатися під іншим імʼям і міняти житло? Не хотілося б…

Додому вона не поспішала - потрібно було ще купити борошна й трохи солі, запаси танули швидше, ніж мали б, відколи в домі з'явився ще один рот, - і саме на ринку, на розі біля шевської крамниці, де завжди юрмилося найбільше людей, вона побачила новий аркуш, приклеєний до стовпа поряд з оголошеннями про продаж худоби й найм робітників на жнива.

Вона підійшла ближче з суто практичної цікавості - люди завжди зупинялися біля таких оголошень, обговорювали, цокали язиками, і зупинитися й собі означало не виділятися з натовпу, зберегти звичну, непримітну маску, якою вона носила вже кілька років, що та давно приросла до обличчя, наче друга шкіра.

Малюнок був грубуватий, не надто вправний, явно робота поспішного художника, що працював із чужих слів, а не з натури, - та навіть так лінія щелепи, розріз очей, те, як сходилися брови, - вона впізнала одразу, без жодного сумніву, швидше, ніж встигла прочитати бодай слово тексту під малюнком.

Марк.

Під малюнком - "Крістофер Стормгейл", виведене чіткими, офіційними літерами, і ще слова, які вона прочитала не одразу, бо перед очима все попливло, розмазалося, наче вона дивилася крізь товщу каламутної води: "гончак його величності", "особа державної ваги", "за достовірну інформацію про місцеперебування - щедра винагорода золотом".