Розділ 7. Селена

Руки перестали тремтіти першими. Голова прояснилася трохи пізніше.

Селена сиділа серед розкиданих трав, дивлячись на перекинутий чан, і вперше за ці кілька днів дозволила собі подумати тверезо. Отже. У неї в домі чоловік, який щойно визнав, що вбивав, і не раз. Якого шукає корона, з причин, які він відмовляється називати. Через якого до неї в двері вже стукали стражники, і хтозна, чи стукатимуть востаннє. А вона, взагалі-то, і сама переховується.

Будь-яка розумна людина вигнала б його одразу. Або просто пройшла повз нього ще пораненого на вулиці. Ех, от нащо її потягнуло в рятувальниці...

Та була й інша думка, гостріша, - та, яку вона досі відганяла, бо боятися власного пацієнта здавалося смішним, поки він лежав пластом і не міг навіть сам дійти до відра з водою. Тепер він міг. Тепер він стрибав під стелю й тримався там на руках не одну хвилину, наче це було не важче, ніж підняти ложку. А вона весь цей час гримала на нього. Дражнила. Силою вливала зілля в горло, затиснувши носа, як неслухняній дитині, - і він тоді просто проковтнув, приголомшений, але хто сказав, що наступного разу проковтне так само мовчки?

Люди, звиклі наказувати, рідко пробачають тим, хто наказував їм самим. Особливо коли ті, хто наказував, слабші, дрібніші і більше не потрібні. Що як одного дня, коли сили повернуться остаточно, він вирішить, що з нею більше церемонитися не варто?

Ця думка не давала спокою достатньо довго, щоб Селена нарешті вирішила: словам вона довіряти не буде. Ні його, ні своїм власним.

"Мені потрібна клятва," - сказала вона, коли він повернувся до неї.

Він звів брову. "Клятва в чому?"

"Що ти не скривдиш мене. Ні словом, ні дією - ні поки живеш під моїм дахом, ні після того, як підеш." Вона говорила рівно, дивлячись йому просто в очі, хоча всередині все стискалося. - "Просто скажи це вголос."

Він мовчав кілька секунд, потім кивнув.

"Я не скривджу тебе," - сказав він нарешті, і в голосі не було жодного вагання. - "Ніколи, поки ти сама не завдаси мені шкоди першою. І поки триває моє лікування - я тебе захищатиму від всіх, хто спробує нашкодити."

Це було більше, ніж вона просила. Значно більше.

Вона кивнула, ховаючи подив, і зосередилася, уявляючи нитку клятви, що зʼєднала їх і тепер не може бути розірвана. Селена відчувала, як її сила приймає цю клятву, а повітря між ними ніби загусає на мить. Він смикнувся - різко, наче щось кольнуло його зсередини.

"Що це було?" - в його голосі з'явилася настороженість, якої не було мить тому.

"Про що ти?" - спитала вона, вдаючи здивування. - "Щось не так?"

Він насупився, приклавши долоню до грудей, наче намагався намацати те, що щойно відчув, - і не міг. Вона знала, що це відчуття вже розчинилося, не лишивши по собі слідів. Він розкрив було рота, щоб сказати - щось точно було, він не міг цього уявити, - та слів, здатних це описати, не знаходилося. А без адекватного пояснення це звучало б як параноя пораненого, який ще не до кінця оговтався.

"Нічого," - буркнув він зрештою, опускаючи руку. - "Здалося, певно."

“Ясно,” - відповіла вона. - “Раз ми це вирішили, скажи вже нарешті, як мені до тебе звертатися. Бо "гей ти" я вимовляю подумки по двадцять разів на день, а "ваша високосте" якось не прижилося."

Він пирхнув - коротко, майже мимоволі, - та погляд залишився спокійним.

"Марк."

Коротко, буденно, проте з заминкою, наче це ім'я було для нього таким же чужим, як і для неї, - хоча вона цього тоді не помітила.

"Марк," - повторила вона, ніби пробуючи слово на смак. - "Що ж, Марку. Приємно нарешті хоч якось тебе називати, а не перебирати королівські титули."

Куточок його губ смикнувся - майже усмішка, перша за цей важкий вечір.

***

До Тадеуша вона дійшла ближче до полудня наступного дня - треба було поповнити те, що стражники розтоптали, а також хоч трохи розім'яти ноги й провітрити голову подалі від Марка.

Старий знахар зустрів її звичним буркотінням про поперек, що ниє на негоду, і одразу ж, не встигла вона й кошика поставити, запитав:

"Чула, стражники вчора весь квартал перевернули?"

"Чула. У мене теж були."

"І?"

"І пішли ні з чим." Вона знизала плечима, вдаючи спокій, якого насправді не відчувала. - "Шукали якогось шляхтича, я так зрозуміла."

Тадеуш примружився, розглядаючи її довше, ніж було потрібно для звичайної розмови.

"Тільки не кажи мені," - сказав він повільно, - "що ти в це якось вляпалася."

"Не вляпалася," - відповіла вона одразу, можливо, надто швидко.

"Сел..."

"Я травниця, Тадеуше. Мене потрібні корені й настоянки, а не інтриги."

Він не відповів, але подивився на неї тим самим поглядом, яким дивився ще відтоді, як вона вперше з'явилася в цьому кварталі, - поглядом людини, що бачила забагато людей, аби вірити в заперечення на слово.

"Гаразд," - сказав він нарешті, хоча в голосі не було й краплі переконаності. - "Не моя справа. Але якщо колись доведеться тікати звідси - в мене є родич у Північних землях. Про всяк випадок."

Вона всміхнулася - трохи вимушено - і подякувала, забираючи свій кошик із поповненими запасами.

Він їй не повірив. Це було ясно, як день. Та, на щастя, Тадеуш ніколи не був людиною, що ставить зайві питання.

***

Удома вона одразу взялася за нове зілля - те саме, яким лікувала Марка весь цей час.

"Піди-но принеси ще дров," - сказала вона Марку, коли той спробував зазирнути їй через плече, цікавлячись, що саме вона там товче в мисці. - "Пічка майже згасла, а йому ще годину варитися."

"Давай ти сходиш? А я можу звідси подивитися."

"Хто з нас двох чоловік - ти чи я?" - Глузливо спитала вона, підштовхуючи його до дверей із рішучістю, і він, схоже, не знайшов, як заперечити.

Щойно двері за ним зачинилися, вона дістала ніж і зробила надріз на пальці. Кілька крапель крові зникли в темному вариві, розчиняючись без сліду. Рецепт, який ніхто, крім неї, не мав знати.