Розділ 6. Крістофер

Три удари. Пауза. Ще один, важчий.

Крістофер зрозумів усе раніше, ніж Сел встигла обернутися від дверей. Часу на роздуми не було.

"Відчиняю!" - гукнула дівчина в двері неприродно бадьорим голосом, панічно озираючись до нього.

Під ліжком - перше, що спадало на думку, проте це явно перше місце, куди зазирне стражник. У скрині для білизни було замало місця навіть для дитини. Крістофер зиркнув угору - на потемнілі від диму бантини під самою стелею, туди, куди люди дивляться в останню чергу, бо там, здавалося б, немає де сховатися навіть мишеняті.

Він стрибнув.

М'язи, ще слабкі після поранення, боліли від напруги, коли він розкинув руки й ноги, впираючись у дві бантини одночасно й підтягуючись у найтемніший, найтісніший закуток попід дахом, куди не сягало світло з єдиного вікна. Він завмер, притиснувшись до дерева, дихаючи так тихо, як тільки міг, саме тієї миті, коли двері відчинилися.

Стражників було троє. Вони увійшли, відштовхнули хазяйку, і почали з того, що перекинули єдиний стілець у кімнаті.

"Кажуть, у цьому кварталі бачили пораненого шляхтича," - процідив старший, обводячи поглядом тісну кімнату з відвертою зневагою. - "Хтось приховав його. Ти щось знаєш про це?"

"Я травниця," - голос Сел тремтів, але вона впевнено відповіла. - "До мене заходять по мазі, не по шляхтичів."

"А по ліки? Хтось приходив за ними останнім часом? Пов'язки, знеболювальне, щось від кровотечі?" - він підійшов ближче, і Сел довелося стриматися, щоб не позадкувати. - "Хтось незнайомий?"

"Заходять... заходять усі, кому болить." Вона ковтнула. "Незнайомих тут не буває. Усі одне одного знають."

"А підозрілих чоловіків не бачила? Чужих, добре вдягнених, з пораненнями? Може, хтось розпитував про лікаря?"

"Ні. Я не... я з дому виходжу тільки по трави. І на ринок. Більше нікуди."

Стражник примружився, дивлячись на неї.

"Он як," - протягнув він повільно, і обвів кімнату другим поглядом. "Обшукати. І ретельно. Кожен куток."

"Ми обходимо весь квартал, будинок за будинком," — ніби вибачаючись, додав молодший. — "Ти не виняток."

Крістофер, зачепившись руками за бантину над самою їхньою головою, дивився вниз, як троє стражників перевертають її нечисленні пожитки - зазирають під ліжко, розпорюють мішок із сушеними травами, перекидають горщики, не переймаючись, як вона все збиратиме. Та і хіба він міг сховатися в горщику? Ці покидьки просто насолоджувалися владою та безкарністю, перевертаючи все довкола і руйнуючи тижні роботи Сел. Один із них щось грубо буркнув про "смердючу діру" й штовхнув ногою чан з готовим зіллям, яким дівчина нещодавно поїла його і над яким без упину працювала кілька днів. Сел дивилась на це і мовчала, притиснувши руки до грудей, і Крістофер бачив зверху, як побіліли її кісточки пальців.

Тіло під ним тремтіло від напруги - руки давно оніміли, живіт горів вогнем від того, як довго доводилося втримувати вагу власного тіла на двох тонких брусках дерева. А тоді він відчув, як щось тепле й вологе розповзається під пов'язкою на грудях. Рана. Його недавня рана розійшлася знову через напругу у мʼязах.

Крапля крові набрякла на краю бинта, повільно, невблаганно потягнулася вниз - просто над головою стражника, що саме нахилився перевіряти дно скрині.

Крістофер затамував подих і зусиллям волі змістив вагу на ліктях на кілька сантиметрів - рівно настільки, щоб крапля впала не на потилицю чоловіка внизу, а беззвучно розбилася об дерево бантини, за палець від його власної руки. Серце гупало десь у горлі. Ще одна крапля вже набухала слідом.

"Нема нікого," - буркнув зрештою молодший, випроставшись. - "Хіба що в стінах ховається."

"Ходімо. Ця діра надто мала, щоб тут щось ховати."

Старший востаннє обвів кімнату поглядом, і всі троє вийшли, гепнувши дверима.

Крістофер зачекав, доки кроки стихнуть, перш ніж дозволив собі майже впасти вниз - не найграційніше приземлення в його житті, та втім у нього не було жодних свідків, крім Сел, що стояла нерухомо посеред розгромленої кімнати.

Вона могла б підписати йому вирок одним рухом руки - вказати вгору, сказати, що він там, звести все до того, що боялася його, що він погрожував їй, що не знала, хто він такий. Найпевніше, це коштувало б їй менше, ніж мовчазна змова тижнями переховувати непритомного незнайомця. Натомість вона стояла блідою і зіщуленою, поки чужі люди нишпорили в її домі, і не сказала нічого. Крістофер дивився на неї й відчував на диво незвичну й майже незручну для нього самого емоцію - вдячність.

"У тебе кров," - сказала вона тихо, побачивши темну пляму, що розповзалася по його сорочці.

"Так, тут шов розійшовся."

Вона мовчки підійшла, стягуючи просякнуту кров'ю пов'язку, і руки її, він відчував, тремтіли. Вона повільно перев'язувала його наново, наче ця нова пов'язка могла стерти щойно пережитий нею страх. І, попри буркотіння, попри те, що дівчина змушувала його пити дивні зілля - рани його гоїлися швидко, чисто, без жодного натяку на зараження. Якби не сьогоднішній трюк під стелею, він, найпевніше, уже зміг би скоро встати на ноги й піти геть. 

Вона зав'язала останній вузол і нарешті підвела очі.

"Хто ти?" - спитала вона прямо, без звичного сарказму. - "Ти не заблукалий шляхтич, не жертва випадкової бійки. Стражники приходили саме по тебе, чи не так? Ти щойно провисів під стелею, як кажан, добрих п'ять хвилин, і навіть не скрикнув, хоча в тебе, певно, рана горіла вогнем. Хто ти такий?"

Крістофер мовчав, і вона, не дочекавшись відповіді, спитала інше:

"Гаразд. Не хочеш казати, хто ти, - не кажи. Але скажи хоча б, чому тебе шукають. Що ти зробив? Ти когось вбив?"

Поки вона перев'язувала його, він устиг прокрутити з десяток варіантів у голові, і жоден не тішив. Якщо це були справжні стражники, що просто виконують наказ, - тоді хтось при дворі знав достатньо, щоб пустити офіційний пошук саме в цьому кварталі, а це вже підозріло швидко для звичайного зникнення підданого. Якщо ж їх підкупили - тоді хтось хотів добити його тихо і без зайвих свідків. А якщо це взагалі не стражники короля, а перевдягнені люди його справжніх ворогів - тоді питання, хто встиг дізнатися, що він живий, ще й так швидко. Жоден варіант не пояснював головного: як хтось узагалі дізнався, що шукати варто саме тут, у цій дірі, куди жоден шляхтич у здоровому глузді не забрів би навіть помираючи. Тому він і не вийшов до стражників, хоча це й здавалося найочевиднішим варіантом напочатку.