Розділ 3. Селена

Крик застряг у неї в горлі, перш ніж вирватися назовні.

Палаючий замок. Знову. Цей сон завжди починався однаково — з важкого, задушливого запаху гарі і попелу, і з перешіптувань, що долинали крізь товсті двері. Перешіптування ставали все гучніше, наполегливіше, і сон поступово зміщувався на площу, де біля ешафоту котився хвилями натовп. Він скандував одне й те ж знову й знову, аж поки це не переставало здаватися людськими словами і не перетворювалося на серцебиття самого міста. 

“Стратити відьом!” 

Вона помічала зблиски клинка, чула зойк сестри, бачила, як опускається сокира, — і щоразу прокидалася на тому самому моменті, за частку секунди до того, як усе закінчиться, наче її власний розум милосердно не дозволяв їй побачити фінал ще раз.

Селена рвучко сіла на своєму матраці, хапаючи ротом повітря, наче щойно виринула з-під води. Серце калатало так, що віддавало болем у скронях, руки тремтіли, а по спині стікав холодний піт, попри те, що в кімнаті було тепло від пічки. Їй завжди снилося це після того, як вона використовувала силу — тягучу, родову силу, як минулої ночі. Тіло розплачувалося за це не лише виснаженням, а й цими кошмарами, що роздирали її зсередини щоразу настільки правдоподібно, наче вона переживала все заново.

Вона притисла коліна до грудей і кілька довгих хвилин просто дихала, рахуючи вдихи, як учив її колись старий знахар Тадеуш, — єдиний, хто здогадувався, що за цими нападами ховається щось більше за звичайні страшні сни. Вдих. Видих. Вдих. Видих. Істерика підступала, млосна й гаряча, стискала горло, змушувала очі пекти від сліз, які вона забороняла собі проливати. Але вона не плакатиме –- не тут, не зараз. Вона жива, і це найголовніше. Вдих. Видих.

Родина Бальтазар справді заслуговувала на страту — цю гірку правду Селена приймала, як даність. Зазвичай її не посвячували в таємниці родини, адже вона була бастардкою, чиє існування родина воліла б забути, якби не одна деталь: щойно народившись, вона з'явилася в родовій книзі, магічно пов'язавшись із кожним нащадком крові Бальтазар. Не визнати і не навчити її означало послабити власну магію, а це не те, що рід був готовий принести в жертву. Тож її залишили і навіть навчали — суворо і холодно, — водночас даючи зрозуміти щодня, наскільки мало вона важить порівняно з "справжніми" дітьми роду.

Про підземні лабораторії під маєтком вона знала хіба з уривків розмов, що долинали крізь щільно зачинені двері, — холодних, діловитих фраз про "матеріал," про "результати," вимовлених тим самим тоном, яким обговорюють урожай чи погоду. Її саму до тих дверей не підпускали, і, попри всю цікавість і страх, вона й не рвалася туди — надто добре пам'ятала, чим закінчувалося будь-яке порушення меж, встановлених матір'ю. Ця відстороненість і щоденне, методичне нагадування про власну другорядність виховали в Селені таку ж холодність, проте в глибині душі вона жадала тепла, тож була максимально слухняною. Не дивлячись на це, тітка Розалінда, мати та сестри лишалися для неї чужими людьми під одним дахом. 

Та одного вечора, повертаючись пізно з бібліотеки, вона проходила повз напіввідчинені двері материного кабінету і почула, як сестри обговорюють, кого з навколишнього села "варто забрати" для наступного етапу дослідів — і серед перелічених імен назвали хлопчика, якого Селена не раз бачила на ринку, сина місцевого коваля. Дівчата говорили про живу дитину так само буденно, як про мішок борошна, і в Селени волосся ставало дибки від їх слів.

Того ж вечора, тремтячи від страху, вона вислизнула з маєтку через чорний хід і побігла до кузні на околиці, де жив хлопчик, про якого говорили сестри. Та коли, захекана, вона розповіла старому ковалю про почуте, той лише розсміявся і поплескав її по плечу, наче неспокійну дитину. "Панночко, та як можна таке говорити про рід Бальтазар," — сказав він, хитаючи головою. — "Вони ж щороку жертвують на притулок при храмі, на шпиталь для бідних. Такі люди дітей не крадуть. Ти щось неправильно зрозуміла." Вона намагалася наполягати, описати деталі почутого, та що більше говорила, то ясніше бачила в його очах не тривогу, а сумнів у власному її розумі — зрештою, хто повірить бастардці, коли йдеться про звинувачення проти благодійників усього околишнього люду?

Вона повернулася до маєтку тієї ж ночі, відчуваючи себе розбитою і безпорадною, — і застала на порозі свого покою матір.

Вона вже все знала - зачинила за собою двері, склала руки й тихим, крижаним голосом повідомила, що відтепер Селена не покидатиме своїх покоїв без супроводу, доки не навчиться "тримати язика на припоні," і що ще одна така витівка коштуватиме їй значно дорожче, ніж кілька тижнів під замком. "Твоє становище в цьому домі й так хитке," — додала мати, дивлячись на неї так, наче Селена була неслухняною служницею, а не її донькою. — "Не змушуй мене перетворювати твоє життя на пекло."

Погроза від матері, вимовлена так буденно і спокійно, вразила Селену дужче за будь-які крики чи покарання. Вона зрозуміла: у сина коваля немає шансів — як і не буде в неї самої, якщо вона наважиться спробувати ще раз.

Після того Селена не промовила ні слова два дні поспіль. Родина списала це на "делікатність натури," дехто навіть насміхався. Але вона планувала, запамʼятовувала, коли їй приноситимуть їжу, збирала свої нечисленні речі: кілька суконь, гребінець, книгу трав, яку тайкома переписувала роками. Востаннє дивилася на єдину коштовну прикрасу, яку мала — срібний годинник з ініціалами батька, вигравіюваними на циферблаті — все, що від нього лишилося. Коли настав час, вона обережно перелізла на сусідній балкон і втекла в одне з сусідніх сіл через ліс, довго блукаючи і переночувавши на дереві. На ранок, голодна і виснажена,вона продала годинник майже за безцінь - зате без зайвих питань - і на виручені монети скористалася возом до найближчого міста, а потім телепортом до столиці. Вона вирішила, що це місто настільки велике й безлике, що загубитися в ньому простіше простого.