Розділ 27

Аліна тримала в руках золотий ключ, її очі світилися від щастя. Вона вже уявляла, як вони з Феш облаштовуватимуть цей дім, як наповнять його сміхом, ароматом кави та теплом вечорів на веранді.

Але раптом у тиші пролунали кроки. Вони обернулися — на під’їзній доріжці стояв чоловік у дорогому темно-синьому костюмі, з впевненим, майже владним поглядом.

— Пане Гнатюк?.. — голос Аліни злегка затремтів. Це був її бос, керівник відділу, людина, яка завжди з’являлася у потрібний момент… або у найбільш несподіваний.

Він пройшов кілька кроків уперед, його погляд ковзнув від Аліни до Феша і назад.
— Не очікував зустріти вас тут, Аліно, — промовив він з легкою усмішкою, у якій ховалося щось більше, ніж проста ввічливість.

Феш зробив крок ближче до неї, м’яко поклавши руку на її талію, наче позначаючи: “Вона моя”.
— А ми не очікували гостей, — спокійно відповів він, але в його голосі відчувалася сталь.

— Можливо, і я не зовсім гість, — загадково кинув Гнатюк, дістаючи з кишені маленький конверт і простягаючи його Аліні. — Тут те, що стосується вашого майбутнього… і, можливо, вашого минулого.

Її пальці тремтіли, коли вона взяла конверт. Відчувалося, що цей момент змінить усе.

Після того, як бос зник за поворотом вулиці, залишивши за собою тягучий шлейф недомовленості, Феш глянув на Аліну. У його погляді було все — турбота, бажання і рішучість.

— Ходімо, — тихо промовив він.

Вони сіли на його чорний мотоцикл, і місто, ніби відчувши їхній настрій, засвітилося яскравішими вогнями. Вітер розвіював волосся Аліни, холодні потоки повітря змішувалися з теплом її дихання. Її руки міцно обіймали Феша за талію, а серце билося в такт гучному гуркоту двигуна.

На одному з червоних сигналів світлофора він обернувся до неї. Їхні погляди зустрілися, і світ навколо зник. Вогні міста розмитими мазками сяяли вдалині, але між ними панувала інша, власна реальність. Феш нахилився і торкнувся її губ — коротко, але пристрасно, так, ніби цей поцілунок мав силу стерти будь-які тривоги.

Аліна відчула, що з ним вона може їхати куди завгодно — хоч за межі міста, хоч у зовсім нове життя. І навіть таємничий конверт від боса, що важив у її сумочці, на мить перестав здаватися чимось небезпечним.