Розділ 20

Сьогодні — її свято.
День, коли все місто здавалося трохи яскравішим, ніж зазвичай. Можливо, це був її День народження, можливо — річниця їхніх стосунків, а може, тріумф у кар'єрі, про який вона мріяла роками. В будь-якому випадку, цей вечір був особливим.

Вона сиділа у кріслі біля панорамного вікна, спостерігаючи, як нічне місто розсипається тисячами вогнів під її ногами. У кімнаті пахло свіжими квітами — великий букет білих троянд стояв поруч, і вона знала: це від нього.
На столику мерехтіли свічки, створюючи м’яке світло, що підкреслювало ніжні риси її обличчя та блиск у очах.

Вона відчувала себе королевою у своєму королівстві — незалежною, впевненою, жінкою, яка вміє перемагати і цінувати моменти тиші.
Але в глибині душі вона все одно чекала на звук його кроків за дверима. Чекала на той момент, коли він увійде, обійме її ззаду, і вони разом піднімуть келихи за все, що пройшли, і за все, що ще попереду.

Цей вечір належав їй. Але вона знала — він стане по-справжньому особливим, щойно він з’явиться.

Дверний дзвінок пролунав так тихо, що в шумі міста він міг би загубитися. Але для неї цей звук був голоснішим за будь-який оркестр.
Вона повільно піднялася з крісла, легкий шовк її сукні торкнувся підлоги, і серце закалатало трохи швидше.

Відчинивши двері, вона побачила його — високого, у класичному темному костюмі, з легким відблиском нічних вогнів у волоссі. Але він був не сам. У руках він тримав невеликий чорний футляр, а за його спиною стояв офіціант із пляшкою ігристого та ще одним, навіть більшим букетом троянд.

— З Днем, коли ти стала головною прикрасою мого життя, — тихо сказав він, роблячи крок уперед.
Вона ледь усміхнулася, відчуваючи, як її впевненість і незалежність, якою вона жила щодня, тепер плавно перетворюються на ніжність і вдячність за те, що він є.

Він поставив футляр на стіл і повільно відкрив його. Усередині лежала прикраса — не просто ювелірний виріб, а щось особливе: витончений кулон у формі маленької зірки, інкрустований діамантами.

— Щоб ти завжди пам’ятала, — сказав він, — що навіть серед мільйонів вогнів міста ти для мене — єдина справжня зірка.

Їй здалося, що за вікном вогні стали сяяти яскравіше, а вечір — теплішим.

Вона взяла кулон обережно, ніби боялася порушити чарівність моменту.
— Дякую, Феш… — її голос тремтів, але в ньому була щирість, яка зігрівала сильніше за будь-які слова.

Він легенько поправив кулон на її шиї, і його пальці торкнулися її шкіри. Цей дотик був коротким, але промовистим.
— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я думав про цей момент, — сказав він, дивлячись просто їй у вічі. — І знаєш… я не звик дарувати подарунки просто так. Але ти — виняток.

Вона засміялася тихо, майже беззвучно, а її погляд став м’якшим.
— А я не звикла, щоб мене так цінували, — відповіла вона, притискаючи кулон до грудей.

За вікном місто жило своїм гучним життям, але в цій кімнаті панувала тиша, наповнена тільки їхнім подихом і незримим теплом, яке поступово ставало все сильнішим.