Розділ 17

Ніч опустилася на місто, огортаючи будинок тишею. Феш прибирав зі столу, а я намагалася не показати, що мене все ще непокоїть той рух за вікном. Але серце віддавало швидкі удари в скронях.

— Лягай спати, я ще доп’ю чай, — сказав він, намагаючись звучати буденно, та в його голосі я вловила легку напруженість.
— А ти?
— Скоро прийду.

Я пішла в спальню, але замість того, щоб лягти, тихо стала біля дверей, прислухаючись. На кухні він вимкнув світло, підійшов до вікна і завмер. Потім я почула тихий звук — клацання запобіжника пістолета.

— Я знав, що ти не залишиш нас у спокої… — його голос був ледь чутний, майже шепіт.

Я підкралася ближче й побачила, як він обережно відсуває фіранку. У темряві двору стояла постать у капюшоні. Вона не рухалася, лише дивилася прямо на вікно.

— Хто це? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння.

— Не рухайся, — відповів він, і в його очах промайнула та сама холодна рішучість, яку я бачила лише одного разу — коли він вперше врятував мені життя.

Постать раптово зникла в тіні, а Феш схопив куртку.
— Куди ти?!
— Дізнатися, хто грає з нами в цю небезпечну гру.

Він вийшов за двері, а я залишилася стояти на кухні, відчуваючи, як по шкірі повзе мороз. У глибині душі я знала: це не просто випадковий перехожий. Це початок чогось більшого… і страшного.

Я кинулася до вікна й намагалася розгледіти хоч щось у темряві, але двір уже був порожній. Лише вогні ліхтарів тремтіли на вологому асфальті. Мене обпік страх: якщо ця людина зникла так швидко, значить, вона знала, куди йти, і що робити.

Телефон завібрував у кишені. Повідомлення.
"Не довіряй йому. Скоро дізнаєшся, чому."

Мене наче вдарило струмом. Номер був невідомий. Пальці затремтіли, і я мало не впустила телефон.

У коридорі пролунав звук відчинених дверей — Феш повернувся. Його обличчя було напружене, але він намагався приховати це під звичною усмішкою.
— Там нікого не було. Мабуть, здалося, — сказав він, знімаючи куртку.

Я мовчки кивнула, але в голові вже крутилися питання: хто писав це повідомлення? І головне — чому мені раптом стало важко дивитися йому в очі?

Феш підійшов, торкнувся мого підборіддя, піднявши обличчя.
— Щось не так?
— Ні, все добре, — збрехала я, ховаючи телефон у кишеню.

Але в душі зародилося відчуття, що ми обидва тепер приховуємо щось одне від одного.