Розділ 12

Нічне небо за вікном було всіяне міріадами зірок, а місяць кидав сріблястий відблиск на їхні тіла. Аліна лежала, згорнувшись у теплі ковдри, але серце билося швидше, ніж вона могла приховати.

Фешіар обережно торкався її плеча, ковзаючи поглядом по її обличчю, ніби хотів запам’ятати кожну рису. Його подих лоскотав шкіру, але в ньому не було поспіху — лише глибока, мовчазна обіцянка, що він нікуди не зникне.

— Я думав, я втрачу тебе сьогодні, — прошепотів він, ледве торкаючись губами її шиї.

— Але ти тут, — відповіла вона тихо, і в цих словах було більше, ніж просто констатація. Це було визнання, що він — її опора, навіть коли світ навколо валиться.

Вони не потребували зайвих слів. За вікном світ повільно готувався до світанку, а всередині кімнати час зупинився.

Фешіар провів пальцями по її волоссю, і Аліна відчула, як тремтіння пройшло всім тілом. Його дотик був водночас обережним і впевненим, наче він боявся її злякати, але й не хотів відпускати.

— Скажи, що ти більше нікуди не підеш без мене, — тихо попросив він, вдивляючись у її очі, немов намагаючись прочитати правду між рядків.

Вона затримала подих. Їй хотілося сказати “так” — легко, без сумнівів. Але пам’ять про сьогоднішню небезпеку ще тримала серце в лещатах.

— Я… постараюся, — нарешті відповіла вона, і ця обережність лише змусила його сильніше обійняти її.

Його тепло огортало, і Аліна відчувала, як напруга повільно зникає. Десь у глибині душі вона знала: зараз вони разом, а це — єдине, що справді має значення.

За вікном перший промінь світанку торкнувся скла, обіцяючи новий день, який, можливо, змінить їх обох назавжди.