Розділ 7.

Адреса, яку дав Левандовський, привела Аліну в один із найдорожчих ресторанів міста. Усередині пахло кавою та сигарами, а біля вікна, в напівтемряві, сидів Андрій Ковальчук.

Він підвівся, коли вона підійшла, і, всміхаючись, жестом запросив сісти.
— Ну, ось ми й зустрілися без твоїх… мільйонерів, — протягнув він.

Розмова почалася з ввічливих фраз, але з кожною хвилиною його слова ставали більш особистими, а погляд — важчим. Він сидів близько, занадто близько, торкався її руки, не зважаючи на те, що вона відсувалася.

— Ти мені подобаєшся, Аліно, — сказав він тихо, але так, щоб у цих словах відчувалася не пропозиція, а наказ. — Дуже.

Вона спробувала перевести розмову на інше, та він раптом піднявся і став між нею та виходом. Його тінь повністю закрила їй шлях.

— Ми ще проведемо вечір разом, — сказав він, нахиляючись ближче.

Аліна відчула, як у ній піднімається паніка. Вона схопила сумочку й різко пішла вбік, минаючи його плечем. Він не зупинив, але його усмішка, коли вона обернулася, була гіршою за будь-які слова — спокійна, впевнена, хижа.

Вона вийшла на вулицю з калатанням серця і вже не могла стримати сліз.

Коли повернулася до офісу, очі були червоні, а в руках — зім’ята картка з чорного пластику. Левандовський зустрів її поглядом, у якому читалася не лише злість, а й щось інше — тривога.

— Він торкався тебе? — тихо запитав він.

Аліна лише кивнула.