Розділ 4

Аліна повернулася в офіс трохи раніше, ніж планувала. У коридорі панувала звична тиша, та в кабінеті №405 світилося світло.

Вона постукала.

— Заходьте, — почувся той самий холодний голос.

Левандовський сидів за столом, тримаючи телефон, але, побачивши її, відклав його. Погляд ковзнув з її обличчя на сукню, а потім — на документи в руках.

— Ви впоралися? — запитав без зайвих привітань.

— Так. Клієнт задоволений і передає вам вітання, — сказала вона, поклавши підписані папери на стіл.

Він взяв документи, швидко переглянув і на мить зупинився.
— Французька? — запитав.

— Вільно, — спокійно відповіла вона.

Куточок його губ ледь сіпнувся, але чи то була усмішка, чи просто тінь від світла — важко було сказати.

— Непогано, міс Войтюк. Більшість новачків провалюють подібні завдання.

Вона стримала бажання відповісти колючістю. Натомість лише кивнула.

— Вільні до завтра, — додав він, уже повертаючись до свого ноутбука.

Аліна вийшла, і тільки за дверима дозволила собі ледь помітну усмішку.
Холодний король офісу зробив маленьку поступку — і це тільки початок, — подумала вона.

Аліна вже збиралася вийти з будівлі, коли почула за спиною гучний сміх і незнайомі голоси. Озирнувшись, вона побачила, як до кабінету №405 зайшли троє чоловіків — усі в дорогих костюмах, але з різними характерами, що читалися навіть у ході.

Перший — високий, з темним волоссям і уважними, майже вовчими очима. Другий — ширший у плечах, з легким шрамом на щоці й розслабленою, але хижою усмішкою. Третій — молодший, з модним піджаком і смартфоном у руці, який він не випускав навіть під час розмови.

Вони зайшли без стуку, і Левандовський підняв голову лише тоді, коли перший з них сказав:
— Давиде, ну нарешті ти в Києві.

— Спізнилися, — коротко кинув Левандовський, але все ж підвівся, щоб потиснути руки.

Аліна вловила в їхніх поглядах щось знайоме — той самий холодний розрахунок, що й у її начальника. Їй навіть здалося, що один із них — той зі шрамом — ковзнув по ній оцінюючим поглядом.

— Це нова? — спитав він.

— Працює з учора, — відповів Левандовський, і в його голосі не було ані схвалення, ані критики. — І вже має перший успіх.

— Подивимось, чи це везіння, чи талант, — з усмішкою кинув молодший, перш ніж усі вони зачинилися в кабінеті.

Аліна рушила до виходу, але відчувала, як у грудях з’являється легке напруження. Друзі Левандовського виглядали як люди, у яких випадковостей не буває.

Двері кабінету лишалися прочиненими, і Аліна, проходячи повз, мимохідь почула уривки фраз.

— …партія вже в дорозі…
— …не можна, щоб хтось дізнався…
— …у нас є люди в порту…

Вона зупинилася на мить, але потім швидко рушила далі, розуміючи, що стояти біля дверей і слухати — це найкоротший шлях потрапити у неприємності.

У холі вона знову зустрілася поглядом із блондинкою з рецепції. Та цього разу дівчина лише злегка похитала головою, мовляв: не сунься.

Коли Аліна вже виходила з будівлі, до входу під’їхав чорний Mercedes із тонованими вікнами. З нього вийшли двоє людей у темних пальтах. Один із них був із тієї трійки, що щойно піднялася до Левандовського, інший — незнайомий.

Той зі шрамом помітив її й легко підняв брову:
— А ми ще побачимось, міс…?

— Войтюк, — коротко відповіла вона, не зупиняючись.

Він усміхнувся, але усмішка була холодною, як зимове повітря.

Вона пройшла далі, та відчуття чужого погляду на спині залишилося до самого повороту на вулицю.

Той зі шрамом помітив її й легко підняв брову:
— А ми ще побачимось, міс…?

Аліна зупинилася на півкроку, повернулася до нього і з ледь помітною, але впевненою усмішкою сказала:
— Войтюк. І, між іншим, у мене є наречений. Він мільйонер.

Чоловік примружився, наче намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні. Потім усміхнувся так, ніби почув цікаву новину:
— Тим цікавіше буде.

Вона розвернулася й пішла далі, відчуваючи, як усередині закипає адреналін. Це була маленька імпровізована гра — і вона чітко бачила, що її слова зачепили його.

Але десь у глибині свідомості з’явився холодний сумнів: чи варто було давати таким людям привід для ще більшої зацікавленості?

Вечірнє місто сяяло вогнями. Аліна йшла від станції метро до своєї квартири, тримаючи в руках паперовий стаканчик кави. Вулиця була відносно тихою, лише рідкі машини проїжджали повз.

Вона ще раз подумала про сьогоднішню сцену біля офісу. Навіщо я сказала про мільйонера? — питала вона себе. Можливо, хотіла показати, що вміє поставити себе. Можливо, просто відчула, що не можна показувати страх.

На сусідній вулиці раптом загальмував чорний Mercedes. З нього вийшов він — чоловік зі шрамом. На обличчі — все та ж невимушена усмішка.

— Випадковість, — сказав він, підходячи ближче. — Я якраз неподалік був.

— Місто велике, — відповіла Аліна, намагаючись тримати спокій.

— Але, знаєш, цікаві люди чомусь трапляються знову і знову, — кинув він, ковзнувши по ній поглядом. — Передай своєму мільйонеру, що конкуренція йде на користь.

Він простягнув їй маленьку картку — чорну, без імені, лише з номером телефону. Потім розвернувся і спокійно пішов до машини.

Коли дверцята Mercedes зачинилися, Аліна ще довго стояла на місці, стискаючи картку.
Це вже не просто гра, — зрозуміла вона.