Розділ 3

Аліна розклала перед собою документи. Сухі цифри, складні формули, графіки — і все англійською, але юридичною мовою, яку навіть перекладач іноді спотикався б читати.

Вона вдихнула глибше. Зараз було не час панікувати.
На столі тихо загуділо — нове повідомлення на корпоративну пошту:
«Звіт має бути готовий до 10:05. Жодних виправдань».

Вона поглянула на годинник. 9:05. Рівно шістдесят хвилин.

Пальці побігли по клавіатурі. У голові працювала чітка система:
спочатку фінансові дані, потім зведення ризиків, далі прогнози.
Вона навіть не помітила, як час почав стискатися, немов хтось перекручував його у вузол.

9:45.
Вона зупинилася лише раз, щоб проковтнути ковток води. Очі вже трохи палили, але робота просувалася.

9:59.
В останні шість хвилин вона перевірила кожен абзац, вичистила орфографію, замінила кілька незграбних формулювань на більш ділові.

10:04.
Відправила.

Через хвилину двері кабінету №405 прочинилися. На порозі стояв Левандовський, з тією ж холодною виразністю в очах.

— Сім хвилин, щоб перевірити. Ви впевнені, що готові?

— Абсолютно, — відповіла вона, і в голосі не здригнувся жоден нерв.

Він узяв теку з роздруківкою, швидко пробіг очима кілька сторінок… і підняв на неї погляд.

— Цікаво, — сказав тихо. — Можливо, ви протримаєтеся довше, ніж я думав.

Вона ледь усміхнулася. Побачимо, — знову промайнуло в думках.

Левандовський поклав теку на стіл, але не відійшов.
— Ви вмієте працювати швидко, — сказав він, — але питання в тому, чи зможете працювати правильно.

Аліна мовчала.

Він відкрив ящик столу й дістав невелику чорну папку без жодних позначок.
— Є ще одне завдання. І воно не входить у ваші обов’язки.

— Що саме?

— Ви поїдете на зустріч замість мене. Передасте конверт.
Він нахилився ближче. — І не ставитимете запитань.

Тест, — одразу зрозуміла вона. Не на швидкість, а на лояльність.

— Адреса і час? — спокійно спитала.

Він дістав картку з одним рядком:
«Кафе “Чорний Лев”, 13:00».

— Іще, міс Войтюк, — додав він, уже відходячи до свого столу, — якщо щось піде не так, я цього не пробачу.

Вона взяла конверт, поклала його у свою сумку і вийшла з кабінету. У коридорі стало тихіше, ніж зазвичай, і в цій тиші її внутрішній голос чітко сказав:
Тепер починається справжня гра.

Вона спустилася ліфтом на перший поверх, притримуючи сумку, в якій лежав конверт. Пальці мимоволі стиснули ремінець — наче це був не звичайний пакунок, а щось небезпечне.

В холі знову сиділа та сама блондинка з рецепції. Вона кинула короткий погляд на Аліну, і в її очах промайнуло щось на кшталт здивування… або застереження.

— Обережніше, — тихо сказала вона, нахиляючись. — Не все в цій будівлі таке, яким здається.

Аліна спинилася, хотіла перепитати, але блондинка вже повернулася до свого монітора, ніби нічого й не говорила.

Вона вийшла на вулицю. Київ зустрів її пронизливим вітром і шумом машин. У кишені пальто був маленький папірець із адресою кафе «Чорний Лев» і часом зустрічі — 13:00.

Вона глянула на годинник. Було лише 10:20.
Залишалося майже три години до моменту, коли вона дізнається, що насправді означає «гра на виживання».

Аліна вирішила: якщо це зустріч із клієнтом, то вона має справити враження.
О 12:00 вона вже стояла перед дзеркалом у маленькій орендованій квартирі неподалік офісу. На ній було темно-синє ефектне плаття з лаконічним вирізом, підкресленим тонким срібним ланцюжком, і класичні туфлі на підборах. Волосся — у вільну хвилю, макіяж — стриманий, але акцент на очах.

Справити враження, але не викликати зайвих запитань, — подумала вона.

У кафе «Чорний Лев» вона прийшла за п’ятнадцять хвилин до зустрічі. Атмосфера там була європейська: приглушене світло, запах кави, розмови впівголоса.

За столиком у кутку сидів чоловік у світлому костюмі. Він підвівся, коли побачив її, і заговорив французькою:
— Mademoiselle Voytiuk, je présume?

Вона без тіні вагання відповіла тією ж мовою, м’яко усміхаючись:
— Oui, monsieur. Voici ce que monsieur Lewandowski vous a envoyé.

Вони говорили кілька хвилин — про справи, про умови угоди. Він перевірив вміст конверта, підписав кілька документів і повернув їй копії.

— Передайте пану Левандовському, що я задоволений, — сказав він англійською, підморгнув і додав тихо: — Ви навіть краща, ніж він розповідав.

Коли вона вийшла з кафе, у грудях відчувала тиху перемогу.
Вона впоралася. І тепер знала: цього разу гра тільки почалася, і вона має шанс виграти.