Розділ 2

Перший робочий день почався з холодного сірого ранку.
Аліна приїхала на двадцять хвилин раніше, але все одно почувалася так, ніби запізнилася. Скляні двері офісу «L-Group» відчинилися безшумно, і вона опинилася у просторому холі з мармуровою підлогою, де кожен крок луною розлітався під високою стелею.

На рецепції сиділа блондинка в строгому костюмі, яка окинула її оцінюючим поглядом і без зайвих слів вказала на ліфт.

Кабінет №405. Знову.

— Заходьте, — почула вона знайомий голос, коли постукала.

Максим Левандовський уже був за столом, у бездоганно вигладженому костюмі, з чашкою чорної кави поруч.

— Сідайте, міс Войтюк, — він кивнув на крісло навпроти. — Сьогодні ви ознайомитеся з правилами роботи. У мене їх небагато, але вони чіткі.

Він взяв аркуш і почав читати, дивлячись прямо в її очі:

— Перше: ви завжди на зв’язку. Телефон увімкнений двадцять чотири на сім.
— Друге: запізнення неприпустиме. Навіть хвилина — і ви втрачаєте роботу.
— Третє: особисте життя не має заважати роботі. Ви належите цій компанії, поки перебуваєте тут.
— Четверте: жодних пліток, жодних емоцій на робочому місці. Ви — мій голос, мої руки і мої очі.

Він зробив паузу і нахилився вперед:

— І п’яте: якщо я скажу «зробіть», ви робите. Без запитань.

Аліна на мить стиснула губи, але відповіла:
— Добре.

— Добре, — повторив він. — Почнемо. У вас рівно одна година, щоб підготувати цей звіт англійською.

Він поклав перед нею теку з документами, у якій було не менше двох сотень сторінок.

— Іще, міс Войтюк… — його голос знизився. — Це не випробувальний термін. Це гра на виживання.

Добре, додамо цю внутрішню репліку і трохи загостримо атмосферу, щоб було видно перший проблиск її характеру.

Аліна взяла теку з його столу й відчула вагу не тільки паперу, а й прихованого виклику.
Його погляд був холодний, мов криця, але всередині вона раптом відчула, як піднімається хвиля впертості.

Побачимо, хто кого, — сказала вона подумки, ледь помітно піднявши підборіддя.

Він наче вловив цей виклик у її очах, і на мить у куточках його губ з’явилася тінь усмішки. Та вона зникла швидше, ніж встигла зрозуміти, чи то їй здалося.

— Година пішла, — сухо нагадав він, поглянувши на свій дорогий годинник.

Аліна вийшла з кабінету й рушила до свого столу, стискаючи теку. Кожен її крок луною відбивався у просторому коридорі, а в голові звучав лише один ритм: "Доведу."