Розділ 1

Аліна запізнилася.
Це було останнє, що їй зараз потрібно.
Маршрутка застрягла в заторі, таксі не приїхало, а на годиннику вже було 9:12 замість призначеної дев’ятої. Київ зустрів її гулом машин і байдужими обличчями перехожих. Вона стискала в руках тонку теку з резюме, і пальці трохи тремтіли — не від холоду, а від страху.

Кабінет №405.
Вона зупинилася перед дверима, на мить заплющила очі й зробила глибокий вдих.
Постукала.

— Заходьте, — пролунало низьким, холодним голосом.

Він сидів за масивним дубовим столом, у темному костюмі, з ідеально зав’язаною краваткою. Погляд — темний, пронизливий, ніби бачив її не вперше і вже знав, що вона скаже.
Від нього віяло владою і… небезпекою.

— Ви на посаду асистентки? — його голос був без жодної емоції, рівний, майже металевий.

Аліна кивнула, намагаючись не видати, як сильно калатає серце.

— У вас десять хвилин, щоб довести, що ви краща за п’ятдесят інших кандидатів. Починайте.

Вона вдихнула ще раз і зрозуміла: якщо зараз провалиться, другий шанс їй ніхто не дасть.

Аліна ковтнула повітря й сіла на стілець навпроти, намагаючись тримати рівну поставу.

— Ви знаєте, чим займається моя компанія? — запитав він, злегка схиливши голову, наче вивчаючи її реакцію.

— Так, — відповіла вона. — Міжнародні інвестиції, зокрема у сфері нерухомості та технологій.

Він не кивнув, не посміхнувся — нічого, що могло б означати схвалення.

— Мови?

— Англійська та польська вільно, німецька на рівні В2.

Він відкинувся на спинку крісла, з’єднав пальці перед собою й мовив:

— Зазвичай я не беру людей без досвіду у великих компаніях. Але вам… даю шанс. Не тому, що ви особлива. А тому, що мені цікаво, скільки ви протримаєтесь.

Вона відчула, як у грудях стискається від цієї холодної відвертості, але не відвела погляду.

— Я витримаю, — сказала твердо.

Він ледь помітно примружився.

— Побачимо, міс…

— Войтюк.

— Міс Войтюк, — повторив він повільно, ніби смакуючи її прізвище. — Почнете завтра о сьомій ранку. І, — він нахилився вперед, — більше ніколи не запізнюйтесь. Другого шансу не буде.

Вона вийшла з кабінету, і тільки тоді помітила, що в долонях усе ще стискає своє резюме — зім’яте, як і її власні нерви.

Аліна зробила кілька кроків коридором і відчула, як у спині все ще палає його погляд, хоча двері вже зачинилися.

У холі вона зупинилася, спробувала розправити зім’яте резюме, але папір тріщав у її пальцях. На стіні висів великий монітор з новинами фінансового ринку. У сюжеті мелькнуло знайоме обличчя — Максим Левандовський, генеральний директор «L-Group». Та сама холодна постава, той самий погляд, яким він щойно дивився на неї.

— Левандовський, — прошепотіла вона, вперше називаючи його прізвище вголос.

На екрані журналістка казала, що він «наймолодший бізнесмен у списку найвпливовіших людей країни» і «людина, яка ніколи не програє».

Від цих слів у неї всередині прокинулося дивне передчуття — наче вона щойно увійшла в чужу гру, правила якої ще не розуміє.

Вона вийшла на вулицю. Сніг почав танути, і по тротуару стікали брудні струмки. Її кроки відбивалися в асфальті, а в голові повторювалися його слова:

«Даю вам шанс не тому, що ви особлива…»

Їй хотілося довести йому, що він помиляється. І ще вона знала — ця робота змінить її життя. Питання лише — на краще чи на гірше.