Частина 23. Дурман

Ми з Хамідом сильно посварилися. Він не приймав мого прагнення до пригод, до виїзду на завдання, постійно побоюючись, що я можу загинути. Після того як лорд Лумін тримав мене у своїй лабораторії він оберігав мене, не розуміючи що я не потребую захисту, хоч спочатку це і було приємно, але потім переросло в гіперопіку. Зірвавши мені завдання, він відвіз мене на наш острів і ми довго сварилися. А потім... Потім він заговорив про дітей. Сказав, що він хоче, щоб у наших дітей була мати, жива мати яка буде поруч і наводив мені в приклад Лору та Саллівана. Цього я винести не змогла ... Ми ніколи до цього не говорили з ним про дітей, хоч я й бачила як він грає з Амалою, як йому це подобатися. Я просто не могла йому сказати, що не зможу дати йому дітей. Я хоч і була його шайнаре, але через мої здібності, мої трансформації та мого минулого.. Я колись втратила дітей через своє єство і дала собі клятву більше ніколи не народжувати. 

Це було складне рішення, але однієї ночі я просто зібрала речі і полетіла. Я не могла дати йому бажаного і не ладна була побачити розчарування в його очах.

Прокинувшись, мені в очі вдарило яскраве світло лікарняних ламп, від чого я замружилась і прикрила очі рукою. Тіло боліло, але я зібралася з тими крихтами сил, що в мене були і сіла. До мене одразу підбігли двоє.

• Кіро, лежи! Як ти себе почуваєш? – спитав перший голос.
• Я доповім Рексару. - швидко сказав другий.

Протерши очі я подивилася на хлопців перед собою і впізнала в них Майка та Лукаса. Через пару секунд я згадала хто я, де я, і що ці хлопці мої друзі та бійці Пазурів Дракона.

• Довго я відлежуюсь? - позіхаючи спитала я. - У мене з Рексаром тренування увечері. - помітивши що хлопці дивно переглянулися я уважно подивилася на них, потім на себе. Так, спортивний костюм, ноги і руки в порядку, помацавши себе руками я зрозуміла що мордочка начебто теж. - Що не так?

Замість відповіді в медчастину вбіг Рексар і здивовано глянув на мене.

• Та що ви всі так на мене дивитеся, ніби побачили привида?! - обурилася я і очі мої спалахнули вогнем.
• Кіро .. - Рексар підійшов до мене і ніжно погладив по волоссю. - Все добре. Тебе поранили, але зараз усе гаразд.

Здивовано глянувши на чоловіка, я пару хвилин мовчала, а потім згадала. Згадала дурман у голові, аконіт, кинджали, що розрізають моє тіло та жіночий голос. “Підтверджуй виконання та погнали!” повторював голос у моїй голові і я глухо загарчала встаючи з лікарняного ліжка.

• Ти знаєш, хто це був? - спитав Рексар серйозно, зрозумівши мій настрій.
• Ні. Але я добре запам'ятала їхній запах. Я вб'ю їх. - сказала я, подавшись до дверей.
• Стривай. - він узяв мене за плече, але я різко обернулася і загарчала на нього.
• Відпусти! Не стій у мене на дорозі! - прогарчала я і вийшла з медвідсіку.

Чоловіки подивилися один на одного. Ось так, сидиш тут, охороняєш її цілодобово, щоби не прийшли добивати, а вона тікає.

У медвідсік увійшов Руслан, що посміхався, дивно оглядаючись.

• Хлопці, а ви хватку не втрачаєте! - сміючись, сказав він. - Дівчата від вас тікають, а ви їх штабелями валите!

Переглянувшись чоловіки вибігли з мед відсіку і знайшли Кіру, що лежить на підлозі за рогом.

• Щас, я 2 хвилинки полежу і далі піду. - тихо сказала я, прикривши очі.
• Ага, і на дорозі у тебе не стояти, вірно розумію? - посміхнувшись, спитав Рексар і підняв дівчину на руки. – Загальний збір, хлопці. В нас нове завдання. - кинув він Майку з Джаредом і поніс дівчину до її кімнати.