Частина 20. Зустріч зі старими друзями

Спустившись сходами, ухиляючись від охорони в коридорі, я прослизнула в другий блок. Зважаючи на все, Віктор зробив тут в'язницю, каземати, тортурову, або щось на зразок того. Вирубивши охоронців на вході і в коридорі цього блоку, я забрала у них картку і відчинила двері в кімнату, де по камерах я бачила Рексара і затримала подих від побаченого. Чоловік був підвішений до стелі, весь у крові, на столі поряд зі стіною стояли інструменти для катування, банка з аканітовим попелом і акумулятор з проводами. Сволоти.

— Давай, починай.. - хрипко сказав чоловік, видно почувши скрип дверей, але не підводячи очей. - Я скучив за болем.

Нічого не відповівши я підійшла до нього і ніжно погладила по обличчю, розуміючи, що він мене хоч і не бачить, але відчуває. Я побачила як загорілися його очі білим вогнем під волоссям, що впало на обличчя, і з посмішкою почухала за вухом.

— Я ж відправив чорний код. - тихо прошепотів чоловік.

— Плювати я хотіла на твої чорні коди. - відповіла порожнеча перед ним, але він міг заприсягтися, що практично бачив її посмішку. - Де решта?

— Три сусідні камери. - пошепки відповів він. - Даремно ти прийшла. Вони шукають тебе.

— Я знаю. – коротко відповіла я.

Відключивши невидимість і діставши ефес, я відстрелила ланцюги, які тримали Рексара і він упав на підлогу.

— Ти мені потрібен на ногах. - серйозно сказала я і швидким рухом вколола чоловікові в плече адреналін, через що рик Рексара пролунав на весь комплекс, оглушивши мене. - Мати твою, Рексар, тихіше, котяра ти облізлий!

Схопившись, я вибігла з камери і відкрила інші. Ще через кілька хвилин я вже була впевнена, що вся охорона, керівництво та жителі комплексу в курсі про те, що я роблю і йдуть сюди. Піднявши чоловіків на ноги, я вивела їх у коридор і повела по закутках підземель, які сама заучувала не один місяць.

— Слідкуйте один за одним, щоб ніхто не відстав! Рухаємось швидко, у нас мало часу! Чорт забирай, де ж він.. - я нишпорила коридорами і повернувши на чергову розвилку почула тупіт і шум.

Пазурі Дракона поранені, злі, але готові битися, поки діє адреналін, стовпилися на перехресті тунелів, з яких на нас були спрямовані автомати. По одному з тунелів до перехрестя підбіг Віктор і глянув на перевертнів, а потім на мене.

— Кіро, ми відпустимо їх, якщо ти залишишся. - сказав він, теж узявшись за пістолет на поясі.

— Ні! - почула я голос Хаміда і подивилася на інший вихід, зустрівшись з ним поглядом. - Кіра..

Чорт, мій план піти тихо пішов коту під хвіст! Схопивши з-за пояса невелику срібну кульку я розбила її об підлогу і всі виходи з перехрестя стали відрізані мерехтливим напівпрозорим щитом.

— Добре, ми в пастці. - зло сказав Рексар.

— Поки ще ні. - відповіла я і натиснула на плиту на підлозі, яка відразу впала вниз, відкриваючи прохід. - Швидко всі вниз, рухаємось на північний схід, допомагайте спуститися пораненим! - наказала я.

Перевертні почали зістрибувати один за одним, а я лише стояла і дивилася на двох дорогих мені людей, з якими не хотіла знову розлучатися. Як давно я їх не бачила…

— Кірррра, не йди .. - глухо прогарчав Хамід, але я глянула на нього палаючими очима і ніжно посміхнулася.

— Обіцяю, ми зустрінемося наступного разу у більш світській атмосфері. - з усмішкою сказала я їм обом і зістрибнула в прохід слідом за своєю командою.

Прискорившись, я добігла до перевертнів і побігла на початку колони, а ззаду контролював нашу втечу Рексар.

"Далеко нам бігти?" - запитав він у мене на ментальному рівні, а я була рада що він поки не ставить зайвих питань, хоч і розуміла що потім мені потрібно буде відповісти на них.

“Через сім кілометрів буде вихід на поверхню, мій глайдер вже чекає на нас там.” - відповіла я і прискорилася.