Частина 16. Спорядження

Повернувшись на базу і дивом не зустрівшись ні з ким дорогою, ми донесли речі до моєї кімнати.

— Дякую за допомогу, але на цій чудовій ноті я тебе вічливо виганяю. - сказала я, коли ми поставили ящики.

— Не дуже ввічливо. - сказав посміхаючись чоловік і сів у крісло. - Я нікуди не піду.

— Не вийдеш у двері – викину тебе через вікно. – серйозно сказала я.

— Можеш спробувати, звісно. - так само спокійно сидів він. - Тобі настільки неприємна моя компанія?

— Я тобі не довіряю. - відповіла я, схрестивши руки на грудях і дивлячись на чоловіка. Він різко встав і підійшов до мене.

— Думаєш, що я доноситиму на тебе Джаю? - спитав він серйозно, дивлячись мені в очі.

— Плювати мені на Джая. Я не довіряю тобі. - відповіла я і в моїх очах загорівся вогонь.

Чоловік знизав плечима і підійшов до ящиків, зазирнувши всередину.

— Я все одно не піду. Твоя тушка зараз моя відповідальність. - сказав чоловік, розглядаючи балони всередині ящика.

— Тут я в безпеці. – відповіла йому я.

— Ага. Скажи це Ендрюсу з компанією, яка зараз у казематах відпочиває. - глянув на мене Рексар і відповів на мій запитальний погляд. - Вони заходили до твоєї кімнати зі зброєю, коли я прийшов тебе будити. Слухай, давай поможу зі спорядженням? Або хоча б покажеш, а то я поки що нічого не розумію з того, що тут стоїть.

— Гараааазд. - я закотила очі і поклала на стіл костюм, над яким працюю. - Бери один із балонів і поклади костюм у той металевий бокс. - почала командувати я, а сама сіла за ноутбук.

Підключившись до костюма, він взявся смугами і легенько засвітився. Я поставила налаштування для коригування оболонки, запустила необхідний код і підійшла до Рексара. Підключивши балон до клапану в боксі, ми міцно його закрили, і я включила подачу газу. Ще трохи почаклувавши над ящиком я відставила його і взялася за голошар. Підкинувши його в повітря, я ввімкнула проекцію лісу.

— Гарно .. - тихо сказав Рексар, оглядаючись. - Схоже на Йенардін.

— Що? - я відволіклася від комп'ютера та уважно подивилася на чоловіка.

— Нічого, це я так… Спогади з дитинства. Чим допомогти? - чоловік труснув головою і подивився на мене.

— Хотів зблизитися зі мною – розповідай. Все одно костюм буде готовий лише за кілька годин. – я подивилася на браслет, на якому була смуга завантаження. - А з голошаром треба повозитися. - я поринула в комп'ютер, вдаючи що пишу код і вношу якісь дані, але приготувалася уважно слухати Рексара.

— Нууу.. ех.. - він важко зітхнув і сів у крісло. - У дитинстві батьки мене возили в клан Ланель у Йенардині. Це великий ліс, що дає силу всім перевертням. Там здебільшого жили вовки, але були й інші. Гарне місце… Твоя проекція мені нагадала цей ліс.

— Довго ти там був? - запитала я, не обертаючись.

— Жив близько трьох років із сім'єю. Уолтер Ланель, голова клану, дав нам притулок, коли мисливці напали на наш клан. Але це було давно. Ліс згорів близько тисячі років тому.

— Капець ти старий! - засміялася я, приховуючи тривогу.

— Іди ти! Я тут з тобою особистим ділюся, а ти...

— Вибач. І як тобі цей Уолтер Ланель? - запитала я. Цікаво, що розповість мені про мого діда Рексар.

— Я з ним майже не бачився, але мої батьки товаришували з його синами. - він усміхнувся, занурившись у спогади. - Він мав онуку. Прикольна дівчинка, трохи молодша за мене. Ми з нею весь ліс облазили, вона весела, задира, косячила постійно, прям як ти. - він засміявся, а я напружилася. - Вона.. Була веселою.

— Чому була? - запитала я.

— Ліс згорів у вогні аконіту. І майже весь клан Ланель згорів разом із ним. - відповів чоловік і підійшов до мене. - Говори чим допомогти.

— Потрібно відкалібрувати ці ефеси. - я простягла чоловікові комплект із двох рукояток, швидко закривши вікно налаштування голошара, в якому висвітлилася назва трансльованої проекції "Йенардин".

— І як це зробити? - з усмішкою спитав він, дивлячись на рукояті. - І взагалі, що це?

Замість відповіді я дістала свій ефес з за поясу і ментальним сигналом трансформувала його в кинджал, потім у пістолет, потім в арбалет і в меч. Трансформувавши ефес назад в руків’я я повісила його на пояс.

— Напевно, я переоцінив свої можливості. - з сумнівом подивився на мене Рексар.

— Та годі тобі, зараз все покажу. - я посадила його за другий ноут і підключила до нього ефеси. - тобі потрібно налаштувати плавність трансформації та задати код для налаштувань зброї. Код тобі зараз відправлю, ти маєш звести це все до загальної матриці. Впораєшся? - запитала я і подивилася на задумливе обличчя чоловіка. - Рексар, я сподіваюся, що ти ще й розумний, а не тільки симпатичний?

— Впораюся. - чоловік уткнувся в ноут, але я помітила задоволену посмішку.

— Який ти все ж таки кіт. - я почухала його за вухом і сіла за свій ноут, не звертаючи уваги на здивований погляд Рексара.

Через годину налаштувавши голосферу на інші локації і додавши Гімалайські ліси для Рексара, я подивилася, як там у нього справи з ефесами. Все було краще, ніж я думала, чоловік швидко розібрався з ПЗ і вносив редагування, які я йому скинула.

— Внеси ще цей код. - я передала йому повідомлення через браслет на ноут і він почав його додавати. - Непогано, з тебе буде толк. – засміялася я на обурений погляд чоловіка.

— Чуєш, а ти нічого не поплутала? - він хижо посміхнувся.

— Ну все, котик, не злись. - я знову почухала його за вухом, але він перехопив мою руку.

— Не роби так. – серйозно сказав він.

— Гаразд, гаразд, не зліться, принц Кассіан. - засміялася я і сіла назад за свій ноут, але тут же зблідла, зрозумівши що сказала. 

Що я, бляха, не навчилась за тисячу років думати, перед тим як говорити?! 

Обернувшись до чоловіка я побачила, що на мене дивляться палаючі білі котячі очі.

— Що ти сказала? - гарчащим голосом запитав мене чоловік, на що я тільки дивилася на нього, не в змозі відвести погляд. - Кіро.. звідки ти знаєш це ім'я?