Частина 13. Наганяй від Джая

Ми стояли в кабінеті Джая побиті та в крові. Я з Рексаром стояли попереду, як головні зачинщики, решта бійців за нами. За столом перед нами сидів Джай і голосно нас сварив, але я слухала його в пів вуха.

— Вам мало рингів для спарингу та тренувальних боксів?! Чому я маю нагадувати моїм найкращим бійцям правила цієї бази?! - гарчав він, а в очах у нього горів вогонь. - Сутички між бійцями заборонені за межами зали! Ви вилетите звідси, одні п'яти виблискуватимуть, і вам дуже пощастить, якщо залишитеся в живих!

— Сер.. - почав було Рексар, але я його перебила.

— Це моя провина. - серйозно сказала я, дивлячись у вічі Джаю. Найманці переглянулись.

— Що? - здивовано глянув на мене капітан бази. - І як же сталося, що вони опинилися у твоїй кімнаті?

— Я заманила їх та спровокувала на бійку. - дивлячись йому в очі відповіла я. - Пазурі Дракона і Рексар тут не до чого, я викрала їхню зброю і вони просто прийшли її повернути, а бійку почала я.

Джай довго дивився на мене з вогнем в очах, я відповіла йому таким же поглядом.

— Всі геть! - глухо прогарчав Джай. - А ти... - він показав на мене. - Залишся. Є розмова.

"Ну ти і самовбивця, звичайно." - почула я в голові голос Рексара, коли він проходив повз мене. Він також ментат. - "Дякую."

"Натурою відпрацюєте." - відповіла я і Рексар видав здавлений смішок.

— Що тебе розсмішило, Рексар? - гаркнув на нього Джай. - Теж хочеш залишитися?

— Ні, сер. - серйозно відповів чоловік і вийшов з кабінету слідом за своєю командою.

— Сідай. - суворо сказав Джай, коли за бійцями зачинилися двері. - Кіро, ти розумієш що робиш?

— Так. – серйозно відповіла я.

— Я ж чудово розумію, що це не ти після семигодинного тренування полізла до Пазурів Дракона. Навіщо ти прикрила їх?

— Мені потрібні союзники. А ти з Русланчиком не завжди мене оберігатимете, тож потрібно наживати друзів самотужки. - знизавши плечима відповіла я.

— Диви, не наживи ворогів. - сказав Джай, відкинувшись у кріслі.

— Ворогів у мене і так більше, ніж у будь-кого. – всміхнушись сказала я.

— Кіра, з сьогоднішнього дня індивідуальні тренування зі мною припиняються. - сказав Руслан, стоячи у дальньому кутку.

— Чому? – сумно запитала я. - Русланчику, нам же було так добре разом. - я чарівно посміхнулася.

— Бо, солоденька.. - він підійшов і нахилився до мого вуха. - Ти з сьогоднішнього дня тренуватимешся тільки індивідуально з Рексаром.

— Що? Ні! - я обурилася і схопилася з крісла.

— Обговоренню не підлягає. - коротко сказав Джай. - Ти будеш під захистом Рексара і якщо прогуляєш тренування я спитаю з нього, так що в його інтересах, щоб ти була присутня на всіх. І не пирхай як паровоз. - з усмішкою додав він. - Ти ж хотіла завести друзів. Можеш йти.

Зло дивлячись то на Джая, то на Руслана, я закотила очі і вийшла з кабінету. Дійшовши до своєї кімнати я відчинила двері і там знову сиділи Пазурі Дракона всім гуртом, а біля входу стояв Рексар.

— Бажаєте продовжити? - втомлено запитала я і знову зайшла до кімнати. - Чи вас уже виселили зі свого холу? Боюся, якщо ми почнемо битися, Джай знову не купитися.

— Чому ти вступилася? - запитав Рексар, озвучивши думку за всіх. – Ми ж напали першими, чому не рятувала свою шкуру?

— Почасти, щоб позлити Джая та Руслана. - сказала я, проходячи по кімнаті і, зігнавши одного з найманців з крісла, сіла.

— Тільки через це? - з усмішкою запитав один із найманців, здається Джаред.

— Ні. Ще тому, що я реально винна перед вами. Я не хотіла вас вбивати у храмі Ізіди. – серйозно відповіла я.

— Але все ж таки убила. - сказав Рексар.

— Так. Я отруїлася червоним аконітом у храмі і він затьмарив мій розум. - помітивши як чоловіки переглянулися, додала. – Це не виправдання, знаю.

— Де ти знайшла там червоний аконіт? - серйозно спитав Рексар. - Ми знали лише про синій.

— Він був у всій їжі, воді та пахощах храму. Ці жерці боролися з перевертнями серед своїх і хотіли таким чином “вилікувати” лікантропію. – я посміхнулася. - Я зрозуміла це надто пізно. Мені правда шкода.

— Все мала, витри соплі. – Рексар відкрив мій холодильник, оцінювально оглянув і дістав звідти пару яблук, які кинув своїм бійцям. - Йди спати. Увечері у нас тренування. - сказав він мені і звернувся до своїх бійців. - Як це вам, га? Наше пристойне суспільство тепер є покаранням для зухвалих найманок! - сказав він, на що бійці дружно заржали.

Я з протяжним стогоном встала з крісла і пішла до спальні, просто завалившись на ліжко і одразу заснувши.