Розділ 43

Після тривалої відсутності Джулія нарешті зайшла до свого ательє, Її серце тріпотіло від радості та хвилювання. Тут для неї усе було рідним – запах тканин, шурхіт ножиць, стукіт швейних машин і розмови про сукні. Вона сумувала за цим місцем, за цими людьми, та просто за відчуттям створення краси. Всі працівниці на якусь мить завмерли побачивши свою керівницю, а потім по черзі кинулися до неї обіймаючи, радісно вітаючись. В їхніх очах горів щасливий блиск, а вся атмосфера приміщення відразу заповнилося відчутною теплотою. Джулію наскільки сильно переповняли емоції, що вона не втрималася й розплакалася, усміхаючись та відповідаючи на запитання «своїх дівчаток». Всі хотіли знати, як вона себе почуває, на який берег їх винесло, як їм вдалося пережити те страхіття…

- Я повернулася додому ніби після довгої подорожі,- сказала вкінці Джулія,- і я така щаслива знову знаходитися серед вас, мої дорогенькі. І мені так не терпиться знову зануритися в роботу.

- А ми які то щасливі бачити вас,- Каміла ніяк не могла опанувати себе,- радість то яка…

Зрештою, коли хвиля емоцій трохи вщухла, Джулія запросила Злату до свого кабінету, щоб обговорити робочі питання та подивитися ескізи весільних суконь.

- Джулія, я зараз швиденько візьму альбом з ескізами й зайду до вас,- пообіцяла Злата відчинивши двері свого кабінету.

- Поквапся, бо мене прямо переповнює натхнення працювати, - Джулія не приховувала свій гарний настрій.

Але минуло кілька хвилин, а Злата не приходила. «Чому вона затримується?» - подумала про себе Джулія відчуваючи, як її охоплює легке хвилювання. Їй здалося, що очікування тягнеться вічність і тому не гаючи більше ні хвилини, вона підвелася зі свого крісла та вийшла з кабінету. Рішуче попрямувала до кабінету Злати.

В цей час Злата гарячково нишпорила по полицях, висмикувала шухляди, зіштовхувала на підлогу папери та тканини, але альбому з ескізами ніде не було. Її серце калатало, пальці тремтіли, а в голові роїлися панічні думки. Куди міг подітися альбом? Вона точно пам’ятала, що залишала його у шухляді столу. Її дихання дедалі ставало уривчастим, а в грудях наростала тривога. Відчай стискав горло, а злість на саму себе лише додавала хаосу в рухах. Вона обдивлялася кожен куточок кабінету, сподіваючись, що альбом просто випав або випадково опинився серед інших паперів. Але з кожною секундою приходило тверде усвідомлення, що альбому в кабінеті немає. Врешті-решт Злата сіла у крісло, схопилася за голову й заплющила очі, намагаючись пригадати, коли альбом брала до рук востаннє. Паніка змішувалася з безсиллям, а всередині наростав страх – а раптом хтось його забрав?

- Щось не так? - Джулія зайшла до кабінету Злати й відразу зрозуміла, що щось сталося.

- Мої ескізи… зникли,- Злата підняла голову, а на її очах блищали сльози.- я переконана, що їх викрали… і я знаю хто це зробив…

- А ну розповідай, що тут коїться. Чого я ще не знаю?- запитала суворо Джулія.

- Аліче… Я звісно без доказів не можу її звинувачувати,- Злата наважилася на відвертість,- але я відчуваю, ні, я знаю напевне, що це Аліче. Бо вона грозилася мені помститися.

- За що помститися?- Джулія сіла навпроти столу Злати.

- За те, що Захар покохав мене, а її покинув.

- Що за маячня,- Джулія не сприйняла почуте серйозно.- А хіба Захар зустрічався з Аліче? Я про це й не знала... Злато, переповідай. Як було і що до чого.

Злата миттєво пригадала свій конфлікт з Аліче та швидко переповіла про нього Джулії.

- Тепер ви розумієте, чому її немає на робочому місці, — додала на завершення Злата. — Це вона викрала ескізи, щоб помститися. Мабуть, вона їх розірвала та викинула…

- Це занадто просто — розірвати та викинути. Бо ти ж зможеш їх знову намалювати, хіба не так? — Джулія замислилася. — От не думала, що Аліче така… безсовісна. Але це вже неважливо, варто подумати, як вона може діяти далі.

- Може, вона їх продала якомусь дизайнеру? — припустила Злата, трохи заспокоївшись.

- А може, вона вирішила видати їх за свої. Це теж варіант. Таким чином вона може збагатитися та стати відомою, — Джулія встала й почала ходити по кабінету туди-сюди. — Нам потрібно про все з’ясувати якнайшвидше. Самостійно у нас навряд чи вийде, але…

- Але що? — Злата уважно стежила за Джулією.

- Антоніо Б’янкі! Ось хто нам допоможе! — вигукнула Джулія.

- А хто це? — поцікавилася Злата, яка вже повністю опанувала себе.

- Це мій давній знайомий. Давненько ми з ним не розмовляли, — Джулія навіть усміхнулася, пригадуючи його. — Антоніо, приватний детектив, який не раз допомагав мені у бізнес-справах. Він має знайомства у світі моди, бо працює з відомими брендами, розслідуючи промислове шпигунство та крадіжки дизайнерських ідей.

- А що, є такі детективи, які займаються подібними розслідуваннями? — Злата вперше про таке чула.

- Є. У будь-якому бізнесі трапляються брудні справи. Ну все, не будемо гаяти часу. Я йду телефонувати Антоніо…

Антоніо Б’янкі — чоловік років п’ятдесяти, високий, підтягнутий, з легким нальотом сивини на скронях та з карими очима, які випромінювали впевненість і досвід. Був одягнутий у темно-синій класичний костюм, що придавало йому вигляду стриманості та елегантності. Він відразу після дзвінка Джулії приїхав до ательє "Incanto», коли почув що це терміново. І щойно Антоніо переступив поріг ательє, Джулія, не стримуючи емоцій, кинулася йому назустріч.

- Антоніо! Ти навіть не уявляєш, яка я рада тебе бачити! — вона міцно обійняла його.

- Джулія, моя люба, — він тепло усміхнувся й ледь відсторонився, щоб краще поглянути на неї. — Ти зовсім не змінилася.

- Ох, ти завжди такий галантний! Але зараз не до компліментів, у нас справжня проблема! — Джулія схопила його за руку й потягла до свого кабінету голосно покликавши Злату.

Сівши у крісло для відвідувачів Антоніо швидко змінив вираз обличчя на серйозний. Він ніби увійшов у свою стихію й почав уважно вислуховувати Злату та Джулію роблячи помітки у своєму блокноті, зрідка киваючи та стискаючи губи.