Розділ 42

Того ж дня Джулія та Леонардо вже були вдома. Вони просто не могли залишатися у лікарні. Атмосфера стерильних палат, запах ліків, стомлені обличчя лікарів – усе це викликало у них напругу та бажання якомога швидше повернутися у знайому, затишну атмосферу. Лікар наполягав хоча б на одну ніч лишатися у лікарні, проте вони категорично відмовилися.

- Ми доглядальницю наймемо, яка буде за Леонардо дивитися, поки йому гіпс не знімуть, — запевнила Джулія, не приховуючи неймовірне полегшення від думки, що вони нарешті повертаються додому.

- Та не потрібна мені доглядальниця! — з обуренням заперечив Леонардо. — Це все пусте. Найстрашніше позаду.

Його голос тремтів від пережитого, але в очах уже спалахував вогник радості. Він мріяв про цю мить — опинитися у своєму домі, відчути знайому прохолоду стін, зануритися в улюблене крісло і  врешті-решт, просто заснути у власному ліжку, не прислухаючись до сторонніх звуків.

- Додому, лікарю, хочеться, — додав Леонардо. — Аби ви знали, скільки ми про це мріяли.

- Ну що ж, тоді я вас виписую,- розвів руками лікар.

І ось… вже наступного дня Злата чекала на Джулію у вітальні їхнього будинку, адже вони мали разом поїхати до ательє.

- Нарешті я почуваюся себе людиною, — Джулія покрутилася перед дзеркалом, усміхнувшись. — Тепер я знову схожа сама на себе. Але все одно помітно, що я схудла, а під очима помітні темні кола. Сподіваюся, мої дівчата не злякаються, коли мене побачать у такому вигляді.

- Ви маєте чудовий вигляд, повірте. А ваші «дівчатка» вас уже не можуть дочекатися, коли ви нарешті прийдете до ательє, — запевнила її Злата.

- Злато, дякую тобі, що наглядала за ательє. Захар мені про це розповів, — Джулія відірвалася від дзеркала й підійшла ближче до дівчини.

- Будь ласка. В ательє все гаразд, замовлення виконуються, прибутки йдуть…

- Я й не сумнівалася! Взагалі, я знала, відчувала що так і буде. А скажи, ескізи весільних суконь ти вже закінчила малювати? Бо мені так нетерпляче хочеться розпочати здійснювати твою мрію! За ці два тижні я стільки варіантів передумала, як усе організуємо, облаштуємо... Про тебе заговорить увесь світ! — в очах Джулії загорівся азарт.

- Закінчила. Ескізи вже готові, щоб ожити…

- Чудово! — вигукнула Джулія й радісно обійняла Злату, але раптом завмерла. — Ти, мабуть, батькам ще не сказала, що зустрічаєшся із Захаром? Бо коли я кілька хвилин тому розмовляла з Дариною телефоном, вона й словом про це не обмовилася.

- Я боюся їм розповідати, — зізналася Злата. — Боюся… А що, якщо їм знову не сподобається мій вибір, і вони перестануть зі мною спілкуватися? Боюся, Джуліє... Розумієте?

- Я беру це на себе. Ми запросимо їх сюди, до Мілана, на відкриття твоєї колекції. І тоді ти їх познайомиш із Захаром. Дарина вже не раз чула від мене про нього: що він гарний, розумний, спортсмен, чемпіон. Але чути — це одне, а побачити — зовсім інше. Я переконана, коли твої батьки познайомляться з Захаром, вони будуть у захваті, що ти зустрічаєшся з таким гарним хлопцем. І я на сто відсотків впевнена, що зовсім скоро Захар стане твоїм чоловіком!

- Джуліє, про це ще рано говорити… Ми тільки нещодавно почали зустрічатися. Я й так така щаслива, така закохана! Ось, подивіться, який кулончик він мені подарував із гравіюванням… — Злата вказала на прикрасу, що висіла у неї на шиї.

- У Захарчика гарний смак,- Джулія придивилася до прикраси,- він уміє обирати не тільки прикраси, а й дівчат.  Ну, все… поїхали до ательє! По дорозі ти мені розповіси, як це було, а ще я хочу почути про перегони. До речі, де Захар зараз?

- Зараз він дає інтерв’ю для спортивного журналу, а потім казав, що заїде, бо йому треба поговорити з дядьком. Ну, а вже ввечері ми всі зустрінемося.

- Так, так! У вечері на нас чекає сімейна вечеря, а зараз хуткіше ходімо! Я так сумувала за своїм ательє і своїми дівчатками.

Тим часом Захар, закінчивши свої справи, заїхав до дядька.

- Ну як ти? — запитав він у Леонардо, який лежав на своєму ліжку.

Леонардо, почувши голос племінника, радісно посміхнувся. Його обличчя було ще блідим після пережитих випробувань, але в очах з'явився блиск.

- Краще й бути не може, я ж удома, — він простягнув руку, і Захар міцно її потиснув. — Хоча скажу тобі чесно, страшенно хочеться поїхати до автосалону.

- Там усе добре, — запевнив його Захар, сідаючи на стілець біля вікна. Він трохи помовчав, ніби збираючись із думками, а тоді додав: — У мене для тебе сюрприз. Тепер автосалон буде повністю твоїм. Я викупив у Рональдо його частку. Хотів одразу оформити її на тебе, але за законом так не можна було, тому поки що вона на мені. Але щойно ти одужаєш, я все перепишу на тебе.

Леонардо здивовано підвівся на лікті, уважно вдивляючись в обличчя племінника.

- Захаре, любий племінничку, нічого переписувати на мене не треба. Я хочу, щоб ти був моїм партнером, а не просто помічником, — у його голосі звучала щирість і навіть трохи батьківської строгості. — І не заперечуй. Буде так, як я кажу.

Леонардо подивився на Захара ще більш пронизливішим поглядом, у якому читалася вдячність, гордість і турбота.

- До того ж я безмежно тобі вдячний за те, що допоміг мені позбутися залежності від Рональдо. Ти звільнив мене від нього. Але те, що ти ризикував своїм життям, мені зовсім не сподобалося.

Захар відмахнувся:

- Дядьку, та ніхто життям не ризикував, усе було під контролем! А щодо партнерства... Дякую, звісно, але це занадто щедро. Я навіть не знаю...

- Я ж сказав: заперечень не приймаю! — голос Леонардо став твердішим, але водночас лагідним. — Ти взагалі мій спадкоємець. І після моєї смерті все одно усе належатиме тобі…

- Дядьку, не варто говорити про смерть! — різко обірвав його Захар, у його голосі відчувалася образа.

Леонардо гірко зітхнув:

- Останнім часом ми чогось тільки про неї й говоримо... Але ти маєш рацію, досить. Важливе інше: усе буде так, як я сказав, і крапка,- він ляснув долонею по ліжку та відкинувся на подушку,