Розділ 41

Злата та Захар спали в обіймах один одного, загорнувшись у м'яку білу постіль. Їхні тіла зігрівало тепло, що залишилося після ночі, а крізь легкі фіранки вже пробивалося ранкове світло. Тишу порушив різкий звук телефону. Захар сонно зітхнув, неохоче потягнувся до смартфона, пальцями намацуючи його на приліжковій тумбі. Очі ще не хотіли відкриватися, а тіло ніби приросло до ліжка. Злата, відчувши його рух, лише затишніше притулилася до нього, розслаблено вдихаючи запах його шкіри. Її губи ледь помітно вигнулися в усмішці, а голос був сонний і м’який, коли вона запитала:

- Вже ранок?

Захар, все ще не дивлячись на екран, буркнув щось нерозбірливе, намагаючись не випускати зі своїх обіймів Злату, проте телефон не вгавав, змушуючи його відповісти.

- Знайшлися?! — раптово вигукнув Захар, різко зіскочивши з ліжка. Його серце шалено закалатало. — Де? Як? Коли? Вони живі? Що з ними? Куди їх везуть? Ми скоро будемо там?!

Закінчивши розмову телефоном він вже був не спроможній стримувати емоції.

- Злато, Джулію та Леонардо знайшли! — ще гучніше вигукнув він.

Злата від радості миттєво піднялася з ліжка, кутаючись у простирадло. Сонливість зникла без сліду. Вона підійшла до Захара, дивлячись на нього широко розплющеними очима, ще не до кінця усвідомлюючи почуте.

- Вони живі? — голос її затремтів. — Леонардо і Джулію справді знайшли?!

- Знайшли! Вони живі! — Захар схопив Злату в обійми, збивши її з ніг і перекинувшись разом із нею на ліжко. Його сміх лунав радісно, майже шалено. — Це найщасливіші дні мого життя!

Він припав губами до її губ:

- Злато, я тебе кохаю.

- І я тебе кохаю…

Він пристрасно поцілував її, і вона потягнулася до нього.

- А де вони зараз? — нарешті запитала Злата, повертаючись до реальності.

Захар різко підвівся.

- Ми повинні негайно одягтися і їхати! Дядька та Джулію везуть до лікарні Мілана. Мене запевнили, що з ними все гаразд, але їм потрібен медичний огляд. Не гаймо часу!

- Звичайно! — Злата теж підвелася, але Захар знову м’яко зупинив її, притуляючи до себе.

Його голос став тихішим, спокійнішим, і в ньому звучала ніжність.

- Це була неймовірна ніч… — шепнув він їй у волосся. — Я хочу повторювати її знову і знову… Ти чарівна, спокуслива, ти зводиш мене з розуму … І я готовий повторити тисячу разів, що кохаю тебе.

Злата усміхнулася й зашарілася, опустивши погляд.

- Я теж безмежно щаслива поруч з тобою...

Цей момент був особливим, наповненим ніжністю, трепетом. Нарешті вони вирвалися з обіймів один одного, швидко одяглися й майже вибігли з будівлі. Їм варто було поквапитися, бо попереду на них чекала довгоочікувана зустріч…

І ось… вони добралися до лікарні, Леонардо та Джулія вже були там. У реєстратурі їм вказали поверх і номер палати. Не гаючи ані хвилини, Захар та Злата поспішили сходами, ледве стримуючи хвилювання. Та біля дверей палати їх зупинила медсестра.

- Вибачте, але вам сюди не можна. Зараз лікар проводить огляд. Вам доведеться зачекати, — чемно, але твердо сказала вона, перегороджуючи їм шлях.

- Ви хоч скажіть, з ними все гаразд?! — Захар майже задихався від напруги.

- Все добре, — запевнила медсестра спокійним професійним тоном. — У синьйора Леонардо перелом ноги, але загальний стан стабільний, загрози життю немає.

- А Джулія? — запитала Злата.

- У синьйори Джулії лише незначні подряпини. Вона у задовільному стані.

Захар різко видихнув, ніби вперше за ці дні дозволив собі дихати на повні груди.

- Два тижні… — повторив він, нахиляючи голову назад і на мить заплющуючи очі. — Два тижні пошуків, і ось нарешті…

Злата взяла його за руки та стиснула їх намагаючись підтримати.

- Головне, що вони живі й з ними все гаразд, — з полегшенням сказала вона, а Захар у відповідь обійняв її, ще не до кінця якось вірячи, що його рідні знайшлися.

Хвилин через десять лікар вийшов із палати, знімаючи рукавички.

- Ви можете зайти.Але пам'ятайте, що вони ще слабкі, їм потрібен спокій, — попередив він.

Злата і Захар навіть не дослухали останні слова — вони буквально увірвалися до палати.

- Джулія! — вигукнула Злата, кинувшись обіймати її.

- Я думала, що ніколи вас не побачу! — Джулія не стримувала сліз, взаємно обійнявши Злату.

- Ми вірили, що вас знайдуть! — відповіла Злата, її голос тремтів від переповнених емоцій.

А Захар підійшов до ліжка Леонардо, який лежав із загіпсованою ногою, блідий, але з легкою усмішкою на губах.

- Дядьку… — ледь вимовив Захар, ніби переконуючись, що це ілюзія.

- Ти бачиш перед собою точно мене. Я не привид, — Леонардо усміхнувся ширше, трохи скривившись від болю та простягнув руку племіннику.

Захар міцно стиснув його долоню, обнявши за плечі незважаючи на гіпс.

- Ти навіть не уявляєш, як ми переживали…

- Авжеж уявляю, — Леонардо зітхнув кидаючи погляд на Джулію та Злату, які все ще не могли роз’єднатися від обіймів. — Ми й самі не вірили, що виберемося…

- Як ви? Дуже боляче? – запитала Злата у Леонардо випустивши Джулію з обіймів.

- Бувало й гірше, — підморгнув Леонардо їй, — у мене тепер нога, як витвір мистецтва — біла й крихка!

Усі засміялися скрізь сльози. Напруга трохи спала і всі поволі розслабилися.

- Джулія,- я такий радий тебе знову обійняти,- Захар говорив від щирого серця,- і не зважаючи ні на що ти маєш гарний вигляд.

- А ти як завжди, мій хлопчику, умієш робити компліменти,- відповіла радісно Джулія. - Ми живі. І тепер ми знову разом.

- А це головне,- сказав на те Захар.

Трохи вгамувавшись, присіли. Захар розташувався на стільці біля ліжка Леонардо, а Злата сіла поруч із Джулією.  Джулія на якусь мить уважно придивилася до Злати. Вона помітила щось нове в її очах — м’який блиск, відчуття щастя, що ледь приховувалося за хвилюванням. А потім її погляд ковзнув далі — на Захара, який теж світився від щастя. І саме тоді Джулія помітила, як Злата глянула на Захара. Це був не просто погляд друга. В її очах було тепло, ніжність… і кохання. Джулія підняла брови, здогадавшись, які тепер між ними насправді стосунки спостерігаючи то за нею, то за ним.