Розділ 39

Наступного дня Захар підвіз Злату до ательє, а сам мав їхати на зустріч із Рональдо.

- Сподіваюся, все пройде добре, — Злата стиснула його пальці, дивлячись на нього.

- По-іншому й бути не може, — впевнено відповів Захар, а потім, знизивши голос, подивився їй у вічі, якось по особливому й додав. — Я ввечері запрошую тебе на побачення. Справжнє.

Злата здивовано підняла брови, її губи самі розтягнулися в усмішці, а серце зробило легкий стрибок.

- Ти серйозно? — кокетливо запитала вона нахиливши голову.

- Абсолютно, — він не відводив від неї очей. — Хочу, щоб цей вечір нам запам’ятався назавжди.

- Я згодна, — Злата прямо наповнилася ніжністю. — Буду з нетерпінням чекати нашого побачення.

- До вечора моя кохана, неповторна, чарівна, — він нахилився й м'яко торкнувся її губ, а потім його дихання ковзнуло по шкірі її шиї, змушуючи затамувати подих. — А зараз іди, бо якщо ти ще трохи затримаєшся, я просто не відпущу тебе.

Злата засміялася та вийшла з салону, але не поспішала заходити до будівлі. Вона стояла й дивилася, поки машина Захара не зникла на перехресті. Попри всі випробування, що випали на її долю, вона відчувала себе щасливою. По-справжньому. Її серце билося в унісон із думками, сповненими кохання. Вона закохана. Глибоко. Безмежно. І найважливіше — її почуття взаємні. Захар не просто поруч. Він дарує їй відчуття безпеки, тепла, ніжності. Він її підтримка. Її натхнення. Її кохання.

«Як же добре, що він є в моєму житті», — подумала вона, перш ніж із мрійливою усмішкою переступити поріг ательє.

Зайшовши досередини, Злата привіталася з працівницями.

- А про Джулію та Леонардо нічого не чути? — запитала Марта, виводячи Злату з її романтичного стану.

- На жаль, нічого, — зітхнула вона відповідаючи. — Але їх продовжують шукати у віддалених місцях. Надія ще є.

- Вони живі, просто, мабуть, потрапили туди, звідки важко вибратися, — припустила Луїза. — Я відчуваю, що їх знайдуть. Дуже сумую за Джулією.

- Ми всі сумуємо, — додала Каталіна.

- Звичайно, їх знайдуть. А поки ми повинні працювати ще наполегливіше, щоб Джулія була нами задоволена, коли повернеться, — підбадьорила їх Злата. — Сьогодні має надійти ще одне замовлення на вечірні сукні для елітної вечірки. Тож налаштовуємося на роботу…

- А куди поділася Аліче? Захворіла? Чи, можливо, більше тут не працює? — поцікавилася Лаура.

- Якщо чесно, я й сама не знаю.  Дамо їй час самій вирішити, як бути далі.

Відповіла Злата й попрямувала до свого кабінету, відчуваючи важкість у грудях. Простір, який завжди був наповнений натхненням і творчою енергією, на якусь мить здався порожнім і холодним. Зайшовши до кабінету, Злата повільно підійшла до робочого столу. На ньому лежали ескізи її колекції весільних суконь. Провела пальцями по гладкій поверхні паперу. Ескізи були завершені, і якби зараз Джулія була тут, вони б уже почали втілювати її мрію в реальність.

Але зараз… це не мало значення. Мрію доведеться відкласти до кращих часів, які зараз здавалися такими невизначеними. Злата закрила альбом, і обережно поклала його до верхньої шухляди столу. Дивлячись на закриту шухляду, подумала, що, коли вона відкриє її знову, то мрія можливо, нарешті, обов'язково… почне збуватися. Та потім різко змахнула рукою, ніби намагаючись відігнати смуток. Варто зосередитися на замовленні, відволіктися, перемкнути думки, змінити їхній напрямок.

І вона перемкнулася на Захара. І це було навіть легше, ніж здавалось. Думати про нього, згадувати його голос, очі, усмішку. Відчувати той особливий внутрішній спокій, який приходив, коли він був поруч. Їй подобалося бути з ним. Але чомусь саме зараз, коли вона так намагалася зосередитись на теперішньому, свідомість видала їй інше ім’я. Микита. Злата опустила олівець, ніби цей спогад зненацька вибив її з рівноваги. Вона довго тримала його у серці – чи то як болісну рану, чи то як дорогий уламок минулого. А, може, і те, й інше водночас. Колись їй здавалося, що без Микити все втратило сенс. Що неможливо рухатися далі. Але ж вона рухалась. Пройшла крізь біль, втрати, розгубленість… і ось тепер стояла тут – інша, сильніша. З новими почуттями. З новим майбутнім.

Злата підвелася й підійшла до вікна. Так, їй неймовірно пощастило зустріти Захара. Він прийшов у її життя неочікувано, різко, майже жорстоко. Їхня перша зустріч була далекою від романтики – більше нагадувала зіткнення двох штормів, ніж початок історії. Напружене спілкування, ворожість, бажання тримати дистанцію і навіть… ненависть. Але це було тоді. Зараз вона бачила в ньому значно більше. Те, що раніше ігнорувала, не хотіла помічати. Він був не просто чоловіком, який викликав у ній емоції. Він став тим, хто зцілив її собою. Тихо, непомітно повернув до життя. Злата повільно заплющила очі й видихнула. Микита залишиться в її пам’яті. Але вже не як тягар, а як теплий спогад минулого, а не майбутнього. А її майбутнє… тут в Мілані, поруч з Захаром.

Робочий день закінчився швидко, і Захар вже чекав на Злату біля ательє. Вона помітила його ще у вікно свого кабінету — спокійного, впевненого, з ледве помітною усмішкою, що грала на його вустах. Її серце закалатало швидше, а всередині з’явилося ледь вловиме хвилювання. Було таке відчуття, ніби вона вперше йде на побачення — ніби за спиною у неї виросли крила, а в животі порхають метелики.

Злата вийшла з будівлі ательє й на мить зупинилася. Вдихнула глибше свіже повітря, намагаючись приховати хвилювання. Вона не могла пояснити, чому відчувала таке збентеження. Але водночас її повільно огортало приємне передчуття, яке поступово заспокоювало. Як тільки Злата сіла в салон автомобіля, Захар поцікавився:

- Як пройшов твій день? — запитав він, увімкнувши двигун.

- В очікуванні, — чесно зізналася Злата. — А як у тебе пройшла зустріч із Рональдо? Ти ж обіцяв передзвонити, але так і не подзвонив. Мабуть, Рональдо передумав?

- Та ні, він не передумав і на зустріч прийшов. Ми зустрілися в приватній нотаріальній конторі у призначений час, — Захар зупинився на світлофорі. — Я не міг тобі передзвонити, бо не було вільної хвилини. І зараз я тобі розповім чому і ти про все дізнаєшся. Попереджаю, що ти будеш здивована.