Розділ 36

Коли Захар та Злата повернулися до будинку Леонардо та Джулії, було вже далеко за північ. Марена відчинила вхідні двері хвилин через п'ять після їхнього дзвінка, злегка заспана, у халаті, з розтріпаним волоссям.

-  Вам ще щось потрібно? – запитала Марена у Захара та Злати прикриваючи позіх рукою, коли ті зайшли до будинку.

- Ні, можете йти і надалі відпочивати, — відповів Захар, намагаючись не турбувати її більше, ніж це було необхідно.

Марена кивнула головою і вже зібралася йти, проте, зупинилася, ще раз глянула на них і тихо запитала:

- А про сеньйору Джулію та сеньйора Леонардо… нічого не чути?

- Поки що жодних новин, але їх шукають. Я переконаний, що зовсім скоро ми отримаємо добру звістку,- Захар намагався відповісти спокійно без хвилювання у голосі.

- Звичайно…, — мовила Марена замислившись, а потім додала.- Вони повинні знайтися.

Вона ще раз глянула на Захара та Злату й більше не сказавши ні слова, повільно розвернулася і пішла до своєї кімнати.

- Де вони й справді зараз можуть бути? — Злата запитала скоріше сама у себе, чим у Захара, проходячи в глиб вітальні. Відчуваючи безсилля перед невідомістю, яка ніби гризла її зсередини. — Коли я розмовляла з мамою телефоном, то вона припустила, що, можливо, вони втратили пам’ять… або сильно поранені…

- Їх шукають по всіх берегах Комо, в усіх печерах… їх знайдуть, — твердо запевнив Захар її, — у будь-якому разі… знайдуть. Ти передай батькам, що рятувальники роблять усе можливе. Головне вірити.

Злата тяжко зітхнула та опустилася на диван і, ніби щось згадавши, почала порпатися у вирізі своєї сукні. За мить вона витягла брошуру, ту, яку знайшла на книжковій полиці у бібліотеці Рональдо.

- До речі… — вона розгорнула її, розправила провівши пальцями по глянцевому паперу. — Тут зображено озеро Комо… І я подумала…

Захар різко звів на неї погляд, а потім перевів його на брошуру, простягаючи руку:

- Ти знайшла це в бібліотеці Рональдо?

- Так, — Злата ствердно кивнула. — Вона була засунута між книгами, ніби спеціально схована. Я встигла її витягти і засунути у виріз сукні так, щоб Рональдо не помітив.

Захар узяв брошуру і почав уважно її розглядати. Через кілька секунд його очі зупинилися на невеликому написі.

- Тут є номер телефону… Це безперечно щось означає. Можливо, що це якось пов’язано з вибухом. Якщо так, то це буде неспростовним доказом того, що Рональдо причетний до всього цього.

Захар склав брошуру та поглянув на годинник.

- О десятій я передзвоню інспектору Лоренцо і передам йому цю брошуру. Молодчинка. Ти зробила важливу справу,- Захар перевів очі на Злату та всміхнувся до неї.             

Злата опустила голову, відчуваючи полегшення від того, що вона і справді змогла допомогти. Якби не звернула увагу на цю брошуру, цей доказ міг би залишитися непоміченим. Тепер їм залишається тільки чекали, коли з’ясується, що саме приховує Рональдо. Захар сів поруч зі Златою, та обійняв її за плечі притиснув до себе проявляючи ніжність. Це змусило її розслабитися.

- Ти вибач що накричав… тоді. Ти взагалі дуже добре справилася зі своєю роллю. Хоча… мені було вкрай неприємно бачити, як цей негідник тебе торкався.

- Та мені й самій було неприємно, і я хвилювалася, що не втримаюся й чимось видам себе. І тоді справу буде зірвано, – Злата поклала голову йому на груди. – Але ми впоралися. Дзаніно професійний зло... відмикач сейфів. Він вразив.

- А я що, ні? – запитав Захар удаючи обурення.

- Ти — найкращий, — вона підняла голову й подивилася йому у вічі. — Ти зміг допомогти дядькові. Тепер Рональдо більше не зможе його шантажувати. Тільки одного я не зрозуміла… Ти справді хочеш викупити в нього його частку автосалону?

- Так, хочу, — відповів Захар, не вагаючись, - і це не зважаючи на те, що Рональдо шантажем змусив Леонардо переписати цю частку на себе. Якби все було по-справедливому, він мав би її повернути не вимагаючи грошей, але Рональдо цього не зробить. Тому я змушений заплатити. Та це йому просто так не мине, — додав він, злегка стискаючи щелепи. — Я то підозрюю, чому він так поспішає продати свою частку й виїхати за кордон. Хоче втекти. Я розповім теж про це інспектору. Більше нічого не приховуватиму. Поділюся всіма своїми припущеннями — можливо, це допоможе у розслідуванні. Хоч я й так знаю: це він усе організував. Залишилося тільки довести.

- Можливо, та брошура допоможе, – Злата стомлено позіхнула. – А чи вистачить у тебе грошей?

- Вистачить. Ти ж не забула, що післязавтра відбудуться перегони? – Захар навіть посміхнувся, пригадавши це. – Я не просто повернуся у спорт, а й маю намір перемогти. А гонорар за перемогу доволі щедрий... Але все одно доведеться ще трохи влізти в борги. Та це вже дрібниці

- І ти готовий віддати ці гроші? – Злата була приємно здивована.

- На благо своєї родини я готовий на все. Я хочу, щоб, коли дядько повернеться, він був приємно здивований тим, що автосалон знову повністю належить йому і що Рональдо більше немає на нього ніякого впливу. Леонардо багато для мене зробив, і я завжди буду йому вдячний. Він був і є мені як батько. Я його ціную і люблю… Ну і Джулію, звісно теж. Вона хороша людина. Завжди прагнула, щоб я знайшов своє місце під сонцем. Недарма ж вона хотіла, щоб ми були разом.

- Її плани здійснилися. Якби ж вона могла про це дізнатися… – Злата тяжко зітхнула.

- Дізнається, будь певна.

Захар на мить завмер, уважно вдивляючись у її обличчя. Його вираз був зосередженим і глибоким, ніби він хотів запам’ятати кожну її рису. Потім його очі ковзнули по її губах, і в цьому погляді виднілася пристрасть, бажання, змішане з ніжною турботою.

Він повільно нахилив голову, і їхні губи зустрілися. Спершу — обережно, несміливо, але майже одразу поцілунок став глибшим. Його долоня обережно лягла на її щоку, а великий палець легенько пройшовся по її скроні. Її дихання збилось, серце пришвидшило хід. Злата відчувала, як її тіло реагує на кожен дотик, як у ній розгоряється вогонь. Її руки самі собою потяглися до нього, пальці вчепилися в його сорочку, утворюючи ледь помітні складки. І саме в цю мить він несподівано підхопив Злату на руки.
– Я віднесу тебе до твоєї кімнати, – сказав майже пошепки він.