Розділ 35

- Гад, та я його із землею змішаю за те, що він до неї торкається! – бурмотів Захар, не відриваючи бінокля від очей. Він спостерігав за тим, що відбувалося у будинку Рональдо, стискаючи прилад так, що пальці побіліли. – Ну ось, нарешті! Їй вдалося накапати йому снодійного... Молодчинка, впоралася. Дзаніно, будь готовий до виходу.

- Та я вже народився готовим! – самовпевнено відказав Дзаніно, натягуючи рукавиці. – Зараз ти побачиш майстер-клас з відмикання сейфів. Я в цій справі – бог!

- Дзаніно, зараз не до жартів! – гримнув Захар, ще різкіше наводячи бінокль. – Зосередься! О, пішли до дивана... Рональдо вже розслабився, отже, снодійне починає діяти. Дідько...

- Що таке? – перепитав Дзаніно, натягуючи маску на обличчя.

- Він її намагається поцілувати! Та я його… – Захар різко обернувся до хлопця і віджахнувся. – Якого біса ти натягнув цю маску ?!

- Ну знаєш, безпека понад усе! – пробурмотів той крізь тканину. – А ще вона додає мені загадкового вигляду...

Захар важко видихнув, ледь стримуючи бажання накричати на Дзаніно.

- А втім, правильно. Виходимо,- Захар заховав бінокль у бардачок та вийшов із салону автомобіля слідом за Дзаніно.

Вони швидко підібралися впритул до будинку, крадькома заглядаючи у вікно. І побачили, як Рональдо остаточно відключився, безвільно опустив голову Златі на плече. Потім вона обережно підвелася, і поклала йому під голову подушку. Захар стиснув щелепи, процідивши крізь зуби:

- Занадто ніжно ти з ним, Злато. Надто…

- Ну що, можемо вже заходити? Чи ти ще трохи хочеш позлитися? – пирхнув Дзаніно, притуляючи до грудей валізку з інструментами. – Скажи чесно, Захаре, тобі більше хочеться сейф очистити чи врізати цьому типу, так, щоб у нього зуби повилітали?

Захар мовчки зробив глибокий вдих.

- Спершу сейф. Потім – побачимо.

- Оце підхід! – усміхнувся Дзаніно. – Люблю, коли в планах є місце для розбірок!

Захар лише зміряв його поглядом, сповненим напруги та невдоволення, і рушив уперед до дверей. Злата, нарешті, зняла сигналізацію, та без вагань впустила їх до будинку. Її погляд затримався на Дзаніно, який виглядав як справжній злодій. На обличчі маска, у рукавичках. Це ще більше гнітило, бо прийшло усвідомлювання того, що їхні дії зараз є незаконними, і це навіть деякою мірою почало дратувати. Вона навіть відкрила рота, щоб щось сказати, але Захар не дав їй і слова вставити – він буквально вибухнув від ревнощів.

- Як ти могла дозволити, щоб він тебе цілував?! – його голос бринів від обурення. – Де він тебе ще торкався? Що, не можна було без цього обійтися? Це було абсолютно зайвим!

- По-іншому ніяк би не вийшло! – заперечила Злата, намагаючись стримати не тільки роздратованість, але й хвилювання. – Це був єдиний спосіб, щоб не викликати підозр!

- Вибачте, що втручаюся, але ми зараз лише витрачаємо дорогоцінний час, – наважився перервати їх Дзаніно. Він говорив рівним, хоч і трохи напруженим голосом. – Нам варто діяти, поки клієнт спить. Захаре, куди йти?

- Дзаніно, це ти не втручайся! – різко кинув Захар, здавивши кулаки. Його буквально розривало від гніву.

- Ти хоч до сейфа мене відведи, а потім уже з'ясовуйте стосунки, поки я працюватиму, – не відступав Дзаніно, залишаючись холоднокровним.

- Ми і справді даремно витрачаємо час, – втрутилася Злата, подивившись на Захара благальним поглядом. Вона відчувала, що його ревнощі можуть поставити все під загрозу.

Захар глибоко вдихнув, ніби змушуючи себе взяти свої емоції під контроль. Його очі ще раз пробіглися по Златі, у ньому з’явилося щось гостре, пронизливе. Нарешті він різко кивнув.

- Вдома поговоримо. І дуже серйозно, – його голос став низьким, напруженим, майже загрозливим. З цими словами він швидко рушив уперед, минув вітальню і звернув ліворуч.

- А от і бібліотека… – пробурмотів він, зупиняючись біля важких дубових дверей.

Вони втрьох зайшли до бібліотеки, яка не могла не вразити своїм видом. Уздовж стін височіли старовинні дерев’яні шафи, наповнені книгами в розкішних шкіряних палітурках. А прямо під стіною стояв масивний письмовий стіл, вкритий розкиданими паперами. Далі за ним висіла велика картина в позолоченій рамі, що зображувала морський пейзаж із кораблем на горизонті. Захар швидко підійшов до картини та без зайвих вагань зняв її зі стіни й відставив убік. За нею ховався металевий сейф, що відсвічував холодним блиском у м’якому світлі ламп.

- Ось він, – тихо мовив Захар, проводячи рукою по гладкій поверхні.- Дзаніно, берися за роботу.

Дзаніно відкрив свою валізку, розклав на столі інструменти та дістав пристрій, призначений для зчитування коду та відкриття сейфів. Він діяв впевнено, зосереджено, мовби це була для нього звична справа. Його рухи були чіткими й вивіреними, жодного зайвого жесту. Здавалося, ніщо не могло відволікти його від поставленого завдання. Пальці швидко пробігали по кнопках пристрою, а очі пильно слідкували за реакцією механізму. Під маскою на чолі хлопця проступили краплини поту, але він не звертав на це уваги. Кожен рух видавав у ньому професіонала, який знає свою справу.

Тим часом Захар, не гаючи часу, підійшов до письмового столу. Він почав уважно переглядати папери перебираючи їх, заглядав у шухляди, перевертаючи їх вміст. Він робив це швидко, проте уважно, бо не хотів пропустити нічого важливого. В його очах жевріла напруга, а у куточках губ читалася злість. Захар знав, що докази існують, і він мусить їх знайти. Злата весь цей час стояла трохи осторонь, злегка збентежена всім, що відбувалося. Вона нервово кусала губу, спостерігаючи за діями чоловіків, перш ніж наважилася порушити тишу.

- А що ти шукаєш? – її голос прозвучав невпевнено, але водночас із цікавістю. – Я, можливо, можу допомогти?

Захар, не припиняючи пошуків, коротко кинув:

- Я сподіваюся знайти докази того, що Рональдо причетний до вибуху на катері.

Злата стривожено зітхнула, її пальці мимоволі стиснули край книжкової полиці за яку вона вже встигла взятися.