Розділ 34

Злата зібралася з думками і натиснула на дзвінок. Її серце, як навіжене калатало в грудях, хоча вона намагалася здаватися впевненою. Двері майже одразу відчинилися, і на порозі з’явився Рональдо. Його губи розтяглися в самовдоволеній усмішці. Ще б пак — така молода й приваблива дівчина сама прийшла до нього додому. Вона засмучена, у розпачі, шукає розради… І він готовий її втішити.

- О, сонечко, я тобі так співчуваю… — мовив розтягнуто Рональдо миттєво змінивши вираз обличчя на співчутливий. Голос його звучав м’яко, навіть занадто солодко, а очі уважно ловили кожну зміну в настрої Злати. Він легким, майже власницьким рухом поклав свою руку їй на талію, спонукаючи зайти всередину. — Леонардо та Джулія були чудовими людьми. Я так довго їх знав…

Злата напружилася. Її брови зсунулися, а в очах спалахнуло невдоволення.

- Вони не «були», а є хорошими людьми, — твердо відповіла вона, холодним жестом звільняючись із його руки. — Їх шукають і обов’язково знайдуть.

Рональдо на мить розгубився, але швидко опанував себе, зробивши винуватий вираз обличчя.

- Ну, звісно, що знайдуть, — похитав головою він, намагаючись виправити ситуацію. — Вибач, це я від хвилювання… не так висловився.

Він провів рукою по волоссю, удаючи, що нервує, і зітхнув, ніби дійсно переживає.

- Взагалі-то, я ж повинен тебе втішати, а воно сам розхвилювався, — лагідно додав він, знову наближаючись до Злати й подаючи їй руку.

Та вона не поспішала її приймати. Її очі пробіглися по його обличчю, вишукуючи в ньому щось справжнє, а не гру вдалої маніпуляції. Вони разом зайшли до вітальні, і Рональдо, зачинивши вхідні двері, різко обернувся до Злати. Не даючи їй і секунди на реакцію, він жадібно вп’явся в її губи. Вона здригнулася, її руки мимоволі стиснулися в кулаки, бажаючи відштовхнути його. У голові майнула думка — зробити крок назад, вивернутися, дати ляпаса… Але вона змусила себе втриматися. Відштовхнути його зараз означало викликати підозру, а їй цього аж ніяк не можна було допустити. Її погляд швидко пробігся по кімнаті. Вікна були щільно зашторені — отож, Захар не побачив цього поцілунку. Інакше він просто вибухнув би від ревнощів і зірвав би весь план.

- Вибач… — Рональдо неохоче відірвався від її губ, втримуючи її обличчя у своїх руках. Його дихання було трохи пришвидшеним, а в очах блищав ледь стримуваний голод. — Накинувся на тебе ось так відразу… Просто ти така прекрасна, спокуслива…

Його пальці ніжно пройшлися по її щоці, але Злата не відповіла, лише натягнуто всміхнулася.

- Ти проходь, сідай. Я вечерю приготував, — продовжив Рональдо, роблячи запрошувальний жест у бік столу. — А я зараз…

І він підійшов до невеликої панелі керування, що була закріплена біля вхідних дверей. Злата одразу зрозуміла: Рональдо хоче увімкнути охоронну сигналізацію. Вона ледь помітно нахилила голову, вдивляючись у його дії. Тим часом Рональдо відкрив захисну кришку панелі й швидко ввів код. Він натиснув дві кнопки — саме так, як і говорив Захар. Отже, той не помилився: у Рональдо була спрощена система активації охорони, що дозволяла йому легко активувати сигналізацію лише двома натисканнями. Злата уважно запам’ятала послідовність його дій, стримуючи хвилювання. Якщо вона все зробить правильно, це може стати ключем до їхнього успіху. Щойно Рональдо зачинив панель, вона швидко відвела погляд, удаючи, що просто оглядає кімнату, аби не викликати підозр.

- Ти чого не проходиш, сонечко? — голос Рональдо звучав лагідно. Він простягнув руку, запрошуючи її проходити, а сам усміхався з тією ж самою люб’язністю, що межувала з фальшивістю. — Ти не соромся, проходь, сідай.

Злата зробила глибокий вдих і змусила себе ступити вперед та сісти за стіл, який стояв посередині вітальні.

- Мені так шкода, що тобі довелося пережити таке жахіття… Але все позаду, — турботливо промовив Рональдо, наливаючи в келих темно-червоне вино. Його рухи були плавними, розслабленими, наче він був упевнений у своєму контролі над ситуацією. — Я радий, що з тобою все добре… А Захар як?

Злата узяла до рук келих.

- З ним теж все добре, — Злата відпила ковток вина, намагаючись приховати напруження. В голові лунав голос Захара: «Ти повинна зробити так, щоб вікна не були зашторені. Інакше ми не зможемо спостерігати за тим, що відбувається у будинку».

Тому вона змусила себе повільно перевести погляд на Рональдо, відхилившись на спинку стільця, удаючи, що цілком розслаблена.

- У тебе тут так затишно, — її голос звучав майже спокійно, хоча в голові вирували тривожні думки: а що як він щось запідозрить? А якщо помітить? Це нагнітало внутрішню паніку.

- Люблю затишок і гарні речі,- відповів Рональдо.

- Тільки знаєш що? — вона грайливо нахилила голову набік, створюючи ілюзію невимушеної розмови.

- А що, сонечко? — Рональдо розстебнув два верхні ґудзики на своїй білій сорочці, дозволяючи собі трохи більше комфорту.

А потім він без тіні вагань пересунув свій стілець ближче до Злати — так, що між ними залишилося лише кілька сантиметрів. Коли Рональдо знову сів, його коліно майже торкалося її ноги. Від нього линули ледь вловимі нотки дорогого парфуму, змішані з вином і чимось небезпечно-чарівним. Рональдо відверто насолоджувався цією грою, пильно стежачи за її реакцією і передчуваючи вечір, сповнений тонкої провокації. На відміну від Злати, яка сиділа нерухомо, як натягнута струна. Її серце калатало від обурення, тривоги й вона з усіх сил намагалася не втратити самовладання перед його нахабною, майже непристойною поведінкою.

- Може, це здасться тобі дивним… — Злата зробила паузу, підбираючи слова, щоб її прохання звучало максимально природно, — …але мені якось ніяково, коли вікна у будинку зашторені. Я ніколи їх не закриваю ще з дитинства. У мене таке відчуття, ніби щось давить…

Вона зробила глибокий вдих, зобразивши невелике занепокоєння, і додала:

- Може… ти відкриєш їх?