Розділ 31

Злата не могла не те що повірити, а й навіть усвідомити почуте. Їй здавалося, що Захар помиляється, що це якась жорстока вигадка. Рональдо… Зовсім не такий, яким вона його бачила. Він же здавався їй таким вихованим, приємним, турботливим, в чиїх очах вона ловила тепло. Але тепер він поставав перед нею іншим – темним, безжальним, здатним без вагань піти на вбивство. Її серце стислося від болю. Як вона могла бути такою сліпою? Чому не помічала очевидного? Натомість вона шукала в ньому щось хороше, гарне, захопливе. А він… він виявився справжнім чудовиськом. «Яка ж я наївна…» — голос у її голові повторював це знову і знову.  Як вона могла дивитися на нього з ніжністю, не відчуваючи цього огидного холоду всередині.

Захар сидів похмурий, опустивши голову. Він ніяк не наважувався підняти очі, щоб подивитися на неї. Йому здавалося, що між ними за мить виросла невидима стіна. Сором палив його зсередини. Він міг би зараз кинутися виправдовуватися, міг би сказати, що не мав вибору, що Леонардо наполягав, що обставини тиснули. Але правда була іншою — він сам зробив цей вибір. Сам пішов на це, сам прийняв рішення використати її у своїй грі. Знехтував порядністю. Підштовхнув її в пастку… в обійми цього негідника Рональдо. Та якби можна було повернути час назад, він би вчинив інакше. Та тепер було вже запізно.

Захар глибоко, по-справжньому шкодував. Кожна її мовчазна хвилина, кожен її важкий погляд різав його, немов лезо. Зараз, він би віддав усе, аби вона пробачила його. Йому хотілося сказати щось, пояснити, виправдатися. Але, які слова можуть змінити минуле? Які слова можуть стерти біль, який він їй завдав? Знав, що не заслуговує на пробачення. Тому лише мовчав. Мовчав і сподівався, що вона зрозуміє.

Злата перевела погляд на Захара, який годину тому зізнався їй у коханні, який так пристрасно її цілував, даруючи відчуття захоплення та сп'яніння. Але зараз, у цю мить, вона бачила перед собою зовсім іншого чоловіка — холодного, розважливого, того, хто може використати її заради власної вигоди. Вона й раніше знала, що Захар такий. Він не приховував своїх намірів, не прикидався кращим, ніж є. Він прямо говорив їй: якщо вона не буде робити те, що він хоче, то він відправить її додому.

І все ж, попри це, вона хоче бути поруч з ним. Її бентежить не те, що він може бути вимогливим, холодним, а те, що він водночас може бути і ніжним. Цей контраст мав би відштовхнути її, змусити боятися або хоча б сумніватися в ньому. Але щось інше, глибше й сильніше, змушувало її приймати його таким, яким він є. Вона бачила його суперечливість — нахабство і турботу, силу й вразливість, бажання володіти нею й потребу захистити. І чим більше вона це усвідомлювала, то зрозуміліше ставало одне: вона не просто звикає до нього, вона починає приймати його справжнього. І це кохання. А кохання не завжди буває простим, воно не вкладається в рамки правильного й неправильного. Їй більше не потрібно ідеального образу чоловіка, бо вона закохалася у реального. І, можливо, саме тому вона хоче допомогти йому, підтримати, навіть якщо він цього більше і не просить.

- Я допоможу тобі викрасти документи у Рональдо,- сказала Злата цілком серйозно після роздумів, змушуючи його здивуватися.- Я це зроблю заради Леонардо та Джулії.

- Я проти… я не дозволю, щоб ти навіть наближалася до того негідника,- Захар за мить розлютився скочив з дивану, а потім кинувся до неї та став перед нею на коліна,- Злато, вибач мені, аби ти знала як я шкодую, що мав наміри використати тебе. Злато, я тебе кохаю щиро…

- Я тобі вірю,- Злата доторкнулася долонею до його щоки,- звичайно мені важко пробачити тобі те, що ти мені дозволив зблизитися з тим… , але я тебе приймаю таким…

- Кохана вибач мені,- очі Захара сповнилися надією, він вперше в житті просив у жінки вибачення стоячи на колінах, бо кохав по-справжньому.

- Вибачу за однієї умови — якщо ти погодишся здійснити мій план…

- Який ще план? - Захар знову завівся, підвівся й почав ходити по терасі туди-сюди. — Хочеш викрасти документи? Ні…

- Так, але разом із тобою, — Злата замислилася. — Спершу потрібно дізнатися, де він їх ховає.

- Я знаю, де він їх ховає, — у сейфі. І знаю, де саме цей сейф знаходиться, — Захар трохи заспокоївся й сів поруч із нею. — Коли моя мати ще була живою й жила з ним… я не раз бував у нього вдома. Тоді ще вивчив його  будинок і досі пам’ятаю, що сейф знаходиться у бібліотеці, за картиною. І в мене є людина, яка вміє відкривати будь-які сейфи. Проблема лише в тому, що в його будинок не так просто увійти… Цей виродок встановив купу сигналізацій…

- Я можу їх вимкнути, — Злата почала ще глибше обмірковувати план. — Будь ласка, вислухай мене спокійно.

- Гаразд, розповідай. Мені навіть цікаво почути, що ти придумала, — Захар тяжко видихнув, намагаючись зберігати спокій.

- Я піду з Рональдо на… побачення…

- Ні. Ніяких побачень, — відразу заперечив Захар. — Я знаю, що раніше саме цього й хотів, але зараз не можу з цим погодитися. Розумієш, мені зараз непросто відпустити свою дівчину на побачення з іншим.

- Отже, я вже твоя дівчина? — Злата злегка усміхнулася. — Ти, як завжди, приймаєш рішення за когось.

- Злата, забудь про свій план. Я сам розберуся з ним, знайду вихід.

- Я наполягаю, щоб ти вислухав мене до кінця. Ти ж хочеш, щоб я тобі пробачила? — вона хитро глянула на нього й, не дочекавшись відповіді, додала: — Коли Рональдо зателефонує, я скажу, що хочу прийти до нього додому, щоб він мене втішив. Він, звісно, буде радий це чути…

- Ні, — Захар знову її перебив. — Категорично ні…

- Дослухай мене, будь ласка, не перебивай, — Злата благально подивилася йому у вічі. — Я візьму з собою снодійне й накапаю йому в напій. Коли він засне, я вимкну сигналізацію. Треба лише знати, де знаходиться система…

- Біля вхідних дверей. План хороший, але я не можу погодитися… цей негідник буде тебе торкатися, — ревнощі охопили Захара. — Знаю, раніше…