Розділ 29

Вже майже під ранок Злату та Захара рятувальники підвезли до вілли. Їх схвильовано зустріли Матильда та Джузеппо, які вже знали, що трапилося. В обох на обличчях читалася тривога, а їхні очі були  сповнені надії та страху одночасно.

- Їх знайдуть, — Захар хотів заспокоїти не тільки їх, але й самого себе та Злату, яка стояла поруч, загорнувшись у плед. Її плечі ще ледь помітно тремтіли, а на очах бриніли сльози та втома. — Ще не все втрачено. Можливо… напевне вони випливли на якомусь іншому березі. Головне — вірити.

- Ми віримо, сеньйоре, — запевнив його Джузеппо, стискаючи нервово кулаки.

- З Леонардо та Джулією все буде добре, — додала Злата, ще щільніше загортаючись у плед, ніби той міг захистити не лише від холоду, а й від страшних думок, що роїлися в голові.

- Тебе геть морозить, — Захар злегка обійняв її, відчуваючи холодне, напружене тіло. Він провів долонею по її спині, намагаючись хоч трохи зігріти. — Матильдо, подбай про сеньйориту.

- Звісно, я подбаю, — Матильда заметушилася, відразу беручи Злату за руку. — Сеньйорита Злато, ходімо, я проведу вас до вашої кімнати, допоможу переодягтися та нагодую гарячим бульйоном. Ви ж майже цілу ніч провели у воді, вам вкрай треба зігрітися.

- Дякую вам, — кивнула стомлено Злата у відповідь, дозволяючи Матильді вести себе за собою.

Захар провів їх поглядом і відразу відчув порожнечу. Йому не давала спокою думка про дядька та Джулію. Він прикрив очі, намагаючись приглушити паніку, що наростала всередині. Ця невідомість стискала його горло не даючи дихати на повні груди. Перед внутрішнім зором миготіли уривки спогадів: усмішка Джулії, рішучий погляд дядька… Їх не могло не стати. Він відмовлявся думати про найгірше. Єдине, що зараз залишалося – це віра. Віра в те, що вони живі. Що доля ще дасть їм зустрітись. Що навіть у найглибшій темряві завжди залишається шанс на світло…

Хвилин за тридцять Злата вже лежала у ліжку. Попри втому, сон не приходив. Думки теж не давали їй спокою. Вона ще не встигла оговтатися від шоку, який довелося пережити. Серце стискалося щоразу, коли перед очима знову й знову поставала картина вибуху. Вона пам’ятала, як хвиля вибуху підкинула  її тіло в повітря, а потім жбурнула у воду. Тоді страх повністю охопив її, ніби паралізував. Холодна вода немов тягнула у свої глибини, а розгубленість і паніка скували свідомість. Вона вміла добре плавати, та в ту мить руки й ноги не слухалися. Хапалася за повітря, але його не вистачало. Вода ніби була нескінченною пасткою, яка здавалася не відпустить живою.

І саме тоді поруч з’явився Захар. Його впевнені рухи тримали її, а його голос, такий рішучий і твердий, пробився крізь хаос її свідомості: "Тримайся, З тобою все буде добре." І ця мить повернула її до реальності. Вона перестала безглуздо боротися з водою, намагаючись зосередитися на його голосі, на його руках.

Злата ледь помітно усміхнулася, згадуючи той момент. Захар став її рятівником, променем світла надії у тій темній небезпеці. Його присутність принесла відчуття захищеності,  хоча на декілька хвилин витіснила тривогу. Але ця усмішка швидко згасла. Туга і страх знову повернулися, коли у свідомості промайнуло обличчя Леонардо, потім  -  Джулії. Де вони зараз? Чи вдалося їм вижити? А що, як ні?  А може їх викинуло на інший берег? І тепер вони там лежать зранені без допомоги.

Думки про це ще сильніше роздирали душу. Невідомість мучила, стискала грудну клітку важким тягарем. Та вона не могла дозволити собі зневіритися. Вони сильні. Леонардо завжди знаходив вихід. Джулія — розумна, відважна. Вони тримаються разом. Вони живі. З ними все буде добре. Вона мусить у це вірити — інакше просто не витримає. Їх знайдуть. Вони обов’язково повернуться додому. Виснажені, зранені, але живі.

Двері у кімнату тихо прочинилися, і то був Захар.

- Не спиш? — запитав він. — Можна?

- Заходь, — Злата поворухнулася, намагаючись підвестися. — Є якісь новини? Їх знайшли? Чи тобі вже стало відомо хоч бодай щось?

- Ти не вставай, лежи, — Захар зайшов до кімнати та сів на стілець біля ліжка. — Поки що нічого, ніякої інформації немає. Їх шукають… Ти як? Болить щось?

- Я нормально, — зітхнула вона. — Тіло ниє, але я справлюся. А ти? У тебе на обличчі подряпина…

- Це пусте, ноги й руки цілі — а це найголовніше, — усміхнувся він криво, але в його очах не було радості. — Все буде добре. Ти відпочивай, спробуй заснути. А я піду. Після обіду має прийти інспектор.

 Він підвівся, вже зібрався йти, та не встиг зробити й кроку, бо її тихий, тремтячий голос зупинив його:

- Не йди… не залишай мене одну… лягай біля мене.

Ці слова здивували його, але він нічого не сказав. Тільки поглянув на неї довше, ніж зазвичай, ніби намагаючись зрозуміти чи вона не марить. А потім мовчки роззувся і ліг поруч. Злата відразу притулилася до нього, поклавши голову на його груди. Її волосся пахло димом, а тіло й досі злегка тремтіло. Захар міцніше обійняв її, проводячи долонею по її волоссі, наче намагаючись заспокоїти.

- Тепер я буду з тобою, — пошепки вимовив він. — І нікуди не піду.

Злата заплющила очі, вслухаючись у рівне биття його серця, яке дарувало відчуття безпеки, відчуття того, що він і справді… не залишить її. І ця думка була найціннішою серед усіх інших думок. Захар продовжував гладити її волосся, не поспішаючи і цей жест заспокоював, огортав теплом. Здавалося, що він повністю розумів її біль, її страх, її внутрішню тривогу. Йому хотілося бути поруч із нею. І зараз це бажання здавалося таким правильним, таким природним. Злата зітхнула — її дихання вирівнялось, вона заснула. І він це відчував дивлячись у стелю,  міркуючи над усім, що сталося, над тим, що вони втратили… І над тим, що, можливо, знайшли одне в одному. Невдовзі Захар теж заснув, тримаючи її в обіймах.

Захар прокинувся перший, але залишався лежати нерухомо, щоб не розбудити її. Її голова ще лежала на його грудях, а рука обіймала його, ніби навіть уві сні вона не хотіла відпустити. Він відчував її тепло, легкий подих на своїй шкірі, відчував, як її серце билося в унісон із його власним. І саме в цей момент Захар зрозумів – тепер він вже ніколи не зможе відпустити її від себе.