Розділ 28

Катер продовжував мчати по дзеркальній поверхні озера, залишаючи за собою довгий слід білої піни. Вечірній морок уже стирав обриси берегів, а над Комо з'явилися перші зірки. Теплий вітер плутав волосся, бризки води охолоджували розпалені обличчя, а сміх лунав над озером, змішуючись із гулом мотора. Та… раптом щось змінилося. Ледь відчутна вібрація прокотилася корпусом катера, мовби глибоко всередині його нутра прокинулося щось хижо-живе. Захар, який й досі сидів нахилений до борту, перший відчув цей дивний поштовх і насторожено звів голову. Але перш ніж він встиг щось сказати — катер вибухнув...

Оглушливий гуркіт розірвав вечірню тишу. Полум’я вирвалося знизу, підкидаючи уламки катера в повітря, а разом із ними й пасажирів. Хвиля удару з силою шпурнула Джулію й Леонардо в один бік, а Захара й Злату — в інший. Вода, що ще секунду тому здавалася такою спокійною, раптом стала лютою стихією, яка поглинала горілі, шиплячи уламки, крики…  Повітря враз пронизалося запахом горілого пального й гарячого металу...

Після різкого поштовху, вибухового жару та крижаної води, що обпекла його морозом Захар занурився в темряву, не одразу усвідомивши, що сталося. Вуха дзвеніли, легені стискалися, і на мить здалося, що час зупинився. Але інстинкти взяли гору. Він змахнув руками, пробиваючись крізь каламутну воду, але її тиск немовби давив на нього з усіх боків. Відлуння вибуху ще гриміло в голові, і в хаосі його свідомості промайнула одна-єдина думка: Злата. Він різко виринув з води, жадібно ковтаючи повітря. Над поверхнею – уламки, хаос… Злата. Вона була за кілька метрів від нього, її біла туніка, тепер мокра та важка, розтікалася по воді, немов примарне покривало. Вона хапала ротом повітря, її руки марно били по поверхні. Захар щосили рвонувся до неї.

- Тримайся! – закричав він, але вода заглушила його голос.

Захар підплив ближче, обхопив її за талію. Злата судомно вчепилася в нього, її нігті впилися йому в плечі, і він зрозумів, що вона в паніці. Вона намагалася видертися вище, але цим лише топила його.

- Все буде добре. Злато, не рухайся! – прохрипів він, відчуваючи, як його тягне вниз.

Він зібрав усю силу, щоб утримати їх на поверхні. Однією рукою підхопив її під пахви, іншою почав відштовхуватися від води, балансуючи між тим, щоб не дати їм піти під воду.

- Злато, дивися на мене! – його голос став жорсткішим. – Дихай повільно, не борись з водою!

Її великі очі блиснули страхом. Вона задихалася, її губи посиніли, обличчя покривалося мурашками. Але вона почула його, прислухалася. Кілька секунд – і її паніка вщухла. Захар швидко оглянув її: на чолі – кров, розрізана брова, можливо, вона вдарилася об уламок.

- Болить? – запитав він.

Вона ледь кивнула.

- Пливи зі мною, добре? Повільно. Я тримаю тебе.

Вода здавалася занадто холодною та пронизувала до кісток. Кожен рух забирав останні сили. Захар знав: вони не зможуть довго залишатися у воді. Десь далеко виднівся берег, але він здавався недосяжним. Його погляд пробіг по поверхні озера, шукаючи хоч якусь опору. І тут Захар побачив те, що могло врятувати їх – доволі широкий уламок катера, що дрейфував неподалік.

- Туди! – вказав він Златі.

Вони пливли повільно, Захар намагався підтримувати її. Нарешті його пальці зачепили край дерев'яного уламка. Він перевернув його, допоміг Златі спертися на нього грудьми, а сам залишився у воді, вчепившись в край. Злата тремтіла, важко дихаючи.

- Ми виживемо, – вимовив пошепки Захар всиляючи в неї надію.

Він теж важко дихав. Їхні тіла були виснажені боротьбою, водою. Але думки про власний порятунок відступили на другий план. Де Леонардо і Джулія? Захар обвів поглядом озеро. Над водою здіймався дим, між уламками плавали тріски, розкидані особисті речі... Але ніде – жодного знайомого силуету.

- Леонардо! Джулія! — закричав Захар, але його голос потонув, заглушився.

Ні відповіді, ні знаку життя. Він перевів погляд на Злату. Її губи ще сильніше посиніли, мокре волосся липло до обличчя. Вона теж намагалася щось розгледіти в темряві, очі блищали від страху.

- Їх… їх немає… — ледь мовила вона.

- Вони десь тут. Я їх знайду…

- Ні! Якщо ти…,- Злата різко підвела голову.

- Я повернуся, — перебив він її, дивлячись прямо в очі. — Просто чекай тут. Не відпускай уламок.

- Захаре…

Але він уже відштовхнувся від уламка, і холод миттєво здавив груди. Він поплив, розрізаючи темні води, його рухи були швидкими, але втомлені.

- Леонардо! Джулія!— крикнув знову, але у відповідь тиша.

Він заплющив очі на секунду і спробував зосередитися. Коли Леонардо і Джулія впали у воду, то їх могло віднести течією… або, гірше, вони могли бути поранені та не в змозі кликати на допомогу. Але звісно, що живі, бо про те що вони могли потонути Захар навіть боявся припустити  Він пірнув. Темрява накрила його, відрізавши від решти світу. Очі майже нічого не бачили, тільки розмиті тіні під водою. Серце калатало, ребра здавлювало від холоду. Він пробрався трохи глибше, але там було тільки бездонне чорнило. Виринаючи, він знову оглянув поверхню. Ще раз. І ще. Нічого. Почав перевертати уламки, які плавали на воді шукаючи бодай якусь ознаку їхньої присутності. Його пальці судомило стискалися, дихання ставало все важчим, але він не припиняв.

- Дідько… — прохрипів він, відчуваючи, як сили його покидають.

Його груди палали, руки тремтіли. Він знав, що не може плисти нескінченно, інакше просто потоне і саме тоді нарешті зрозумів неминуче: їх тут немає. Десь у голові ще тлів протест, бажання продовжити пошуки, але розум узяв гору. Якщо він загине тут, то не допоможе вже нікому. Захар розвернувся і, з останніх сил, поплив назад. Він повернувся до Злати.

- Ну що?! — в її голосі бриніли надія і страх.

Захар мовчав, лише похитав головою та якомога вище видерся теж на уламок й обійняв її холодною рукою відчуваючи, як її плечі здригнулися.