Розділ 24

Мілан уночі – це місто, яке не спить, яке починає дихати в іншому темпі, глибшому, чуттєвому, сповненому таємниць. Воно ніби загортається у блискітки ліхтарів і м’яке світло вітрин. А кам’яні фасади старовинних палаццо, відкидають довгі тіні на вимощені бруківкою вулицях, де чути віддалене цокотіння підборів, і приглушений гомін нічного життя.

- Нічний Мілан зовсім не схоже на місто вдень,- зауважила Злата роздивляючись все навкруги.- За ці два тижні, які перебуваю тут я встигла закохатися у Мілан.

- Я сподіваюся, що ти так само закохаєшся й у мене,- посміхнувся Рональдо доїжджаючи до собору Дуомо.

Міланський собор, або Дуомо, є одним з найбільших католицьких храмів у світі та однією з найвідоміших визначних пам'яток Мілану. Його будівництво тривало понад 600 років, а оздоблення вражає кількістю статуй, шпилів та горгулій.  Найвища точка собору, 106,5 метрів, прикрашена позолоченою статуєю Мадонни, покровительки Мілану. Всередині собору зберігається один із цвяхів, яким, за легендою, був прибитий до хреста Ісус. 

- До речі, собор Дуомо був заснований у 1386 році та присвячений Різдву святої Діви Марії. Тобі це цікаво?- Рональдо зупинився біля собору і вони разом вийшли з машини, щоб краще роздивитися будівлю.

Злата тільки кивнула головою. Їй було цікаво все. Вона буквально як зачаровано роздивлялася собор, який підсвічувався прожекторами, не помічаючи як Рональдо натомість розглядав її. Затримуючи свій погляд то на її грудях то на стегнах. Він стримував у собі бажання, як найшвидше опинитися з нею в одному ліжку. І він був впевнений, що сьогодні так і буде після прогулянки містом та після вечері у ресторані.

- Вражає,- нарешті вимовила Злата.

- Наступного разу прогуляємося з тобою містом пішки тримаючись за руки, як закохана пара,- Рональдо вже складав плани на майбутнє.

Злата нічого не відповіла, не стала на цьому зосереджувати свою увагу. Не хотіла давати йому ніяких сподівань, бо ще не знала чи захоче вона ще йти з ним на побачення. Та й зараз вже почала вагатися, чи правильно зробила, що погодилася з ним прогулятися та повечеряти разом.Та заспокоїла себе думкою про те що це її ні до чого не зобов'язує. Це просто прогулянка та вечеря і нічого більше. Вона була у цьому переконана. А також у тому, що Рональдо як джентльмен, ні  до чого її примушувати не стане.

- Ну що зголодніла?- турботливо запитав Рональдо коли вони сіли до салону авто.- Поїдемо до ресторану?

- Так, зголодніла,- зізналася Злата,- дякую тобі за цю прогулянку. Завдяки тобі я дізналася про Мілан більше, побачила його по-іншому.

- Радий, що зміг тобі догодити,- він завів двигун.

Рональдо повів Злату у дорогий ресторан з великими панорамними вікнами. Над входом якого висіла вивіска з золотими літерами, що виблискувала у вечірньому світлі. Фасад ресторану був оздоблений світлим каменем і декоративними колонками по обидва боки дверей. Вхідні двері були масивні, з темного дерева, з кованими ручками й елегантним візерунком.

- Я хочу, щоб цей вечір запам’ятався тобі, — сказав Рональдо, поклавши свою долоню їй на спину, коли вони увійшли досередини ресторану.

 - Безумовно, що він запам'ятається,- відповіла Злата вдихнувши легкий аромат часнику та розмарину, який пробудив ще сильніший апетит.

Офіціант у білосніжній, бездоганно випрасуваній сорочці відразу ж підійшов, чемно схилив голову:

- Сюди, прошу, — м’яко промовив він, запрошуючи пройти за собою.

Їх провели через просторий зал із приглушеним світлом, кришталевими люстрами й мерехтливими вогниками свічок на кожному столі. М’який килим глушив кроки, навколо лунала тиха класична музика. Їм запропонували столик біля одного з панорамних вікон, за яким відкривався захопливий краєвид на вечірнє місто.

Рональдо, прибрав долоню зі спини Злати, обійшов стіл і галантно відсунув для неї стілець, тримаючи його, поки вона сідала. Потім сів сам. Офіціант подав їм меню на оксамитовій обкладинці, але Рональдо навіть не глянув у нього.

- Ми розпочнемо з карпачо ді манзо, — впевнено сказав він, — а потім прошу принести тальятеле аль тартуфо та оссобуко алла міланезе. І, звісно, келих вина для сеньйорити.

Злата здивовано підняла брови.

- Ти навіть не запитав, чого хочу я.

Рональдо лише загадково всміхнувся.

- Я просто знаю, що може тебе приємно здивувати. Довірся мені.

За кілька хвилин на їхньому столі з’явилася перша страва — тонкі скибочки яловичини карпачо, збризнуті лимонним соком та обсипані пармезаном і руколою. Злата взяла виделку, наколола шматочок і поклала в рот. Її очі округлилися.

- Це… неймовірно! — вона не стрималася від захоплення.

Рональдо з насолодою спостерігав за її реакцією:

- Ну, от бачиш. Я зумів тебе здивувати.

Наступними принесли тальятеле — гарячі, огорнуті ароматним соусом із білих трюфелів, які вабили насиченим запахом. Злата обережно намотала кілька смужок на виделку.

-  Яка смакота, – нарешті пошепки промовила вона пережовуючи шматочок.

- Трюфелі — це магія, —  посміхнувся Рональдо ледь торкнувшись її руки.

Натомість вона подивилася на Рональдо із вдячністю, в її очах виднілося щире захоплення.

- Я й не знала, що італійські страви можуть бути наскільки… насиченими смаками.

- Це лише початок. Згодом я покажу тобі ще більше…

Рональдо нахилився до неї ближче і їхні погляди зустрілися, а навколо тихо дзвеніли келихи, мерехтіли свічки й лунала музика, вплітаючись у чарівний вечір, який лише розпочинався...

Захар сидів у своїй машині. Він стежив за ними весь вечір перебуваючи у якійсь напрузі, їздив за їхнім автомобілем вузькими вуличками Мілану. Вдивлявся у їхні обличчя, коли вони зупинялися біля собору, а тепер — ось вони, у ресторані. Хотів зрозуміти наскільки вони вже зблизилися. Його пальці нервово стискали кермо, а в голові пульсувала одна єдина думка: «Невже їй по-справжньому подобається цей Рональдо?» Звичайно йому вигідно, щоб він їй подобався, це все входить у його плани. Але ж не наскільки! Захара це не тільки бентежило, а й дратувало.