Розділ 21

Наступного дня, прийшовши до ательє, Злата відразу помітила незадоволене обличчя Аліче, яка у відповідь на вітання лише сухо кивнула головою. Спочатку Злата зупинилася, хотіла щось сказати, можливо, пояснити… Але що пояснювати? — раптом подумала вона. У неї, зрештою, немає причин виправдовуватися чи щось доводити. Вона не винна в тому, що Захар так обійшовся зі своєю дівчиною. Вона не втручалася в їхні стосунки й зовсім не прагнула, щоб він її підвозив. Та якби вона знала, до чого це все призведе, то точно не сіла б у його машину, а викликала відразу б таксі.

Злата пройшла далі, привіталася з колегами та зайшла до свого кабінету. З важкістю опустилася в крісло, підсунулася до робочого столу й узяла до рук олівець, щоб працювати над завершенням ескіза вечірньої сукні. Але думки про Захара не покидали її. Цей нахаба… Вчора він одночасно й приємно здивував її, і образив, і навіть поцілував. За якихось кілька годин змусив її пережити цілу бурю емоцій: і захоплення, і віру, і розчарування. Вона встигла побачити в ньому щось хороше — і знову зненавидіти його.

Злата відклала олівець убік, відхилилася на спинку крісла й заплющила очі, згадуючи вчорашні години, проведені з ним, і все, що вона дізналася про нього. Ота історія з минулого Захара, яку розповів їй Лука, викликала у неї співчуття. Водночас вона не могла не захопитися його талантом — бути професійним автогонщиком. Ще учора, повернувшись додому, вона зайшла в інтернет і почитала про нього як про спортсмена. Й була справді здивована його перемогами, титулами, нагородами.

Але його поведінка перекреслювала це захоплення, викликаючи в ній нову емоцію - обурення. Злата не раз вже встигла докорити собі за те, що повірила в його щирість, коли він пропонував дружбу. Можливо, він справді мав на увазі саме це, але вона уявляла їхню дружбу зовсім інакшою — звичайне спілкування без натяків і прихованих намірів. А натомість усе склалося так, ніби вона його дівчина. І найгірше — він навіть не спробував це заперечити.

Ну, гаразд, хай і так. Але навіщо тоді змушувати її до чогось, наполягати, щоб вона йшла з ним до бару з його друзями ще й у ролі його пари? Ну, добре, він запропонував — вона відмовилася.То навіщо після цього говорити ті образливі слова, що її нібито тягне до старших чоловіків? Що він узагалі хотів цим сказати? На що натякав? Напевно, дізнався, що її чоловік був значно старший за неї… Або навіть бачив, як вона сиділа в кав’ярні за столиком з чоловіком старшого віку.

Ну і що з того? Яке йому до цього діло? Це її особисте життя, і лише вона вирішує, з ким їй зустрічатися, а з ким — ні. Його це взагалі не має хвилювати. Розібрався б краще зі своїми жінками. Насамперед — із цією Аліче. А він замість цього ще й влаштовує їй сцени. Не дивно, що її це розлютило. Вона не стрималася й дала йому ляпаса.

Можливо, вона й перегнула палицю. Можливо, не варто було так реагувати… Але час не повернути, а помилку не виправити. Коли її долоня опустилася йому на обличчя, вона аж сама цього злякалася. Бо не знала, чого чекати, й мала рацію. Той поцілунок, який отримала у відповідь, не просто налякав — він збентежив її, а потім… навіть приніс задоволення. Ні, ні, ні… Це оманливе відчуття. Вона помиляється, якщо побачила в тому поцілунку щось більше, ніж просто нахабність із його боку.

До кабінету постукали.

- До тебе можна? – запитала Каміла, майстриня з оздоблення.

- Звісно, заходь, – запросила Злата.

- Я не сама, а з Мартою, – Каміла обережно відчинила двері, і вони обидві зайшли до кабінету Злати, сіли навпроти столу.

Злата помітила похмурі обличчя жінок і, здогадавшись, що щось сталося, запитала:

- Трапилось щось? Проблеми із сукнями?

- Із сукнею, – уточнила Марта. – Клієнтка сьогодні висловила своє незадоволення і пригрозила написати негативний відгук про наше ательє у соцмережах. До того, вона погрожує звернутися до поліції. Ми поки до Джулії не ходили, бо боїмося, що нас можуть звільнити.

- Подумали, що, може, ти зможеш нам допомогти, – додала Каміла зі сльозами на очах. – Я пришила всі ґудзики, які клієнтка сама купила й принесла. А тепер вона заявляє, що я їх замінила. Вона каже, що вони були з натурального перламутру, а я, мовляв, пришила підробку.

- Я можу підтвердити, що Каміла нічого не крала! – вступилася Марта. – Я сама бачила, як вона розпаковувала той пакунок, який принесла клієнтка. Це все навмисно зроблено, щоб отримати сукню безплатно.

- Так, так, – схлипнула Каміла. – Клієнтка каже: "Якщо я отримаю сукню безплатно, то не писатиму поганих відгуків і не подаватиму заяву до поліції". Що нам тепер робити?

- Луїза пропонує, щоб ми віддали їй сукню задарма, а самі скинулися грошима та поклали їх до каси, щоб Джулія нічого не дізналася, – пояснила Марта. – Але я сказала: "Дівчата, без паніки. Звернемося до Злати, може, вона щось порадить".

Злата замислилася, уважно слухаючи Марту й Камілу водночас пригадала, як розв'язувала проблеми зі своїми клієнтками, коли ще була співвласнецею салону «Біла сукня». Вона зібралася з думками й впевнено промовила:

- Дівчата, насамперед не треба панікувати і… якщо ми почнемо щось приховувати від Джулії, це тільки ускладнить ситуацію. Отож нам потрібна чітка стратегія дій.

- Але якщо хазяйка дізнається, нас просто звільнять! – вигукнула у розпачі Марта. – Джулія не терпить конфліктів із клієнтами.

- Саме тому ми маємо бути чесними, – відповіла Злата. – Приховання правди може ще більше нашкодити нам усім, особливо репутації ательє. Якщо клієнтка напише негативний відгук чи звернеться до поліції, це стане ще серйознішою проблемою.

- Що ти пропонуєш? – спитала Каміла, витираючи сльози.

- Ми перевіримо всі документи, – почала пояснювати Злата. – Якщо в нас є накладна чи будь-яке підтвердження того, що клієнтка сама приносила ці ґудзики, це буде доказом.

- Але ж вона стверджує, що це не ті ґудзики, які вона купила, – пробурмотіла Каміла, розгублено дивлячись на колегу.