Розділ 20

Злата сиділа в очікуванні, коли Захар нарешті виїде на трасу. Вона не знала його історії. Не знала, що такого могло трапитися, що він аж на три роки покинув спорт. Але вже перейнялася співчуттям до нього і водночас захопленням. Вона помітила як Захар переодягнувся і сів за кермо боліда та повільно виїхав на трек.

Він тримав руки на кермі так, ніби це було щось живе, з чим потрібно порозумітися. Двигун рівно гарчав, і його звук луною розходився по пустому автодрому. Спершу їхав обережно, ніби звикав до машини, до траси, до самого себе. На обличчі Захара не було ні тіні сумніву, а в очах читалася пильна увага.

Болід плавно огинав перші повороти. Захар уважно спостерігав за тим, як шини тримаються асфальту, як двигун відповідає на натискання педалі. Кожен його рух був вивірений, кожен поворот — ідеально прорахований. Це була не гонитва, а розмова — між пілотом і машиною.

Але вже через кілька кіл усе змінилося. Захар почав додавати швидкості. Двигун заревів гучніше, і звук розколов спокій автодрому. Відцентрована сила, що притискала його до сидіння, лише підживлювала адреналін. На прямих відрізках болід ніби летів та різко входив у повороти. Захар керував машиною упевнено, майже граційно. Його руки спритно володіли кермом, а ноги натискали педалі з точністю без жодного зволікання.

- Він найкращий у своїй справі,- до Злати підійшов Лука та сів поруч,- Захар народжений, щоб жити швидкістю.

- Сьогодні я побачила його по-іншому,— відверто відповіла Злата. — А ви…?

- Я Лука, керівник команди, — відрекомендувався чоловік. — А ви Злата, дівчина Захара. Принаймні, так мені сказав Дзаніно. Що ж, Захар уміє обирати дівчат. Ви дуже гарні. І заслуговуєте на повагу через те, що підтримуєте свого хлопця…

- Я не його… Він не…

Але Лука, здавалося, не почув її слів — його погляд був прикутий до боліда, що на шаленій швидкості мчав треком.

- Захар після тієї трагедії ніби втратив частинку себе. А ми всі втратили одночасно і Паче, і нашого чемпіона...

Злата хотіла запитати, що ж тоді сталося, але вирішила, що це буде недоречно. Вона краще прочитає про це в інтернеті, коли випаде нагода. Їй раптом стало по-справжньому цікаво дізнатися про нього більше. Хотілося зрозуміти, яким було життя Захара раніше і яким воно стало тепер. Що насправді змусило його залишити Італію й поїхати в Україну? Адже він, без сумніву, хотів лишитися в Україні. І він би залишився, якби не зірвалося весілля з Ірою. Виходить, Захар і справді тікав від минулого. Але втекти не вдалося, і тепер знову повертається до того, чого уникав, до того, чим жив раніше.

Лука, ніби відчувши її внутрішні питання, раптом почав розповідати:

- Я не знаю, як саме Дзаніно переконав повернутися Захара на трек. Але факт у тому, що тільки він зміг його переконати. Дзаніно — це молодший брат загиблого Паче. У смерті Паче насправді ніхто не винен. Це було тільки рішення Паче, ухвалене в паніці. Йому не слід було порушувати правила і вибігати на місце аварії, — Лука важко зітхнув, а потім продовжив: — І зовсім не Захар спричинив ту аварію. У нього вже пізніше відмовили гальма, і саме тоді він врізався в захисний борт. Вся наша команда бачила, як Захар втратив контроль над болідом. Паче тоді вигукнув, що це його вина, бо  саме він був нашим головним механіком та відповідав за ремонт машини. Але насправді нічиєї вини тут немає, бо машина виїжджала на трек повністю справною. Паче злякався за Захара, вибіг, щоб допомогти, врятувати його… Але натомість загинув сам, коли уламок, що відлетів від борту, влучив у нього.

- А Захар? — сумно запитала Злата.

- Захар потрапив до лікарні. Фізично одужав швидко, а от морально… Через самозвинувачення він відмовився від спорту. Але завдяки Дзаніно, та внутрішньому бажанню займатися тим, що для нього справді важливо, він сьогодні тут. Для нашої команди, і насамперед для мене, це справжнє диво — бачити Захара за кермом боліда. Це визначний день, це надія, це сподівання, що він знову повернеться у спорт. Що знову перемагатиме у перегонах, що про нього знову говоритимуть як про чемпіона, як про найкращого гонщика.

- Будемо вірити в нього, — Злата хотіла підтримати.

- Ми вже в нього віримо. А ви і надалі підтримуйте його, кохайте… Він заслуговує на щастя, — наостанок сказав Лука.

- Я… — Злата хотіла заперечити, пояснити, що між ними немає ніякого кохання, що вони не пара. Але не встигла, бо Лука вже підвівся й пішов до боксів, щоб зустріти свого учня. Щоб побачити його емоції. Щоб почути такі довгоочікувані слова: що він повертається на трек.

На останньому повороті перед фінішем Захар різко вивів машину з ризикованого заносу, зробивши це так майстерно, що навіть досвідчений глядач не зміг би знайти в його маневрі недоліку. Спокійно заїхав у бокси. Зупинився, але вилазити не поспішав. Він продовжував сидіти у кокпіті, міцно стискаючи кермо, хоча двигун уже давно змовк. Серце гупало так, наче він щойно пробіг марафон, а не зробив кілька кіл на треку. Відчуття було настільки яскравим, що навіть боявся поворухнутися — хотів ще трохи затримати цей момент. Адреналін ще вирував у жилах, викликаючи тремтіння у руках, але на його обличчі сяяла усмішка. Це була не просто радість — це було відчуття повернення додому.

- Ну що, Захаре, як воно? — у гарнітурі пролунав голос інженера Марко, який ледве стримував сльози.

Захар глибоко вдихнув і відповів:

- Це найкраще, що зі мною траплялося за останні три роки! Я повернувся, Марко... Чуєш? Я повернувся!

Він натиснув кнопку ременів, акуратно відкинув кришку кокпіту і, обережно вилазячи, озирнувся навколо. Команда вже чекала його біля боліда, всі — від керівника до механіків, які поспішали до нього.

- Захаре! — вигукнув Дзаніно, обіймаючи його так сильно, що Захар мало не задихнувся. —Ти найкращий!

- Ми за тобою сумували,- Лука навіть розчулився говорячи це.

-  І я за вами, друзі, — відповів він, обіймаючи Дзаніно у відповідь. — Ви навіть не уявляєте, наскільки я вдячний вам за цю можливість знову сісти за кермо.