Розділ 19

Злата була переконана, що вони їдуть до будинку Джулії та Леонардо. Але згодом запідозрила, що це не так.

- Я звичайно ще погано знаю місто, але… Куди ми їдемо? — стривожено запитала вона.

- На автодром, — відповів Захар. — Колись була на автоперегонах?

- Який ще автодром? Ми про це не домовлялися, — одразу заперечила Злата. — Відвези мене до будинку Джулії або зупини машину, я доїду на таксі.

- Заспокойся, розслабся, — Захар повернув на перехресті, щоб виїхати з міста. — Ми їдемо на автодром Монци. Чула про такий?

- Захаре, а ти в мене запитував, чи хочу я туди їхати з тобою, чи ні? — Злата аж розлютилася. — Зупини машину!

- Гаразд, — Захар різко загальмував, але дверцята залишалися заблокованими.

- Дай мені вийти, — попросила вона вже спокійніше.

- Боїшся залишитися зі мною наодинці? — він повернувся до неї. — Знай, у мене немає жодного наміру завдавати тобі шкоди. Я цілком серйозно пропоную нам подружитися або принаймні налагодити нормальне спілкування. Джулія й Леонардо цього хочуть, і ми не будемо їх засмучувати. Ще раз вибач за мою поведінку. Я помилявся.

- Ну гаразд, я тобі вибачаю, але… — їй здалося, що він зараз щирий, та погоджуватися з ним вона не хотіла.

- От і добре. Мені зараз треба на автодром, мене там чекають. Тож я подумав, що й тобі буде цікаво побачити щось новеньке в цих краях, де ти відтепер житимеш, — а про себе Захар радів, що йому вдалося схилити її на свій бік. Що вона почала йому вірити.

- Але тобі спершу варто було запитати в мене, чи згодна я їхати з тобою, — Злата зустрілася з ним поглядом. — Ти не повинен приймати за мене рішень…

- У тебе неймовірно красиві очі, вони заворожують, — сказав він натомість. — Що ж, вибач, що не запитав. Надалі буду питати й рахуватися з твоєю думкою. Ну що, їдеш зі мною на автодром чи виходиш?

Він розблокував дверцята, але був упевнений, що вона залишиться сидіти в салоні й погодиться поїхати з ним. Не тільки цікавість візьме верх, а й бажання згладити конфлікт між ними. Подумав, що вона намагатиметься подружитися з ним, навіть до певної міри старатиметься догодити. Адже перевага все ж на його боці, і вона-- розуміє, що він здатен вплинути на її подальшу долю — зокрема, змусити повернутися додому.

- Гаразд, я поїду з тобою. Мені справді буде цікаво подивитися, — Злата сама себе не розуміла, чому це раптом погодилася провести з ним час.

Невже їй і справді цікавий автодром? Чи, можливо, цікавий він? А може, це страх втратити шанс перетворити ворога на друга? Ці питання пронеслися в її голові за якусь коротку мить. Але вона не хотіла шукати на них відповіді, тим більше, що рішення вже було прийнято.

- Тобі подобається Мілан? — запитав Захар, скоса поглядаючи на неї.

- Звичайно. Він не може не подобатися. Мілан захоплює, заворожує, відкриває можливості здійснити мрії, — відповіла Злата, вдивляючись у пейзажі, що пропливали вздовж дороги, якою вони їхали. — Тобі пощастило жити в такому мальовничому місці.

- Можливо, в якомусь сенсі й пощастило. Моя мати — італійка, а мій батько — українець. Вони познайомилися, коли батько приїжджав на заробітки до Італії, — йому захотілося розповісти їй щось про себе. — Вони одружилися й поїхали в Україну. Але через деякий час батько загинув. Мати повернулася зі мною до Італії й вдруге вийшла заміж. Але мій вітчим довів її до смерті. Він зраджував їй і навіть підіймав на неї руку. Вона не витримала... серце не витримало такого знущання.

- Співчуваю тобі, — їй чомусь стало шкода його. — Ти хотів повернутися в Україну, на батьківщину батька? Але в тебе… не вийшло.

- Ти правильно думаєш, не вийшло. Та я, мабуть, швидше, хотів утекти від минулого, чим просто повернутися, причин у мене на це було достатньо. Але… нічого не вийшло. Тому я знову повернувся до Італії. І зовсім недавно дізнався ще більше інформації про свого вітчима... — та Захар не договорив, вчасно зупинився, бо розумів, якесь зайве слово змусить Злату замислитися над його вчинками. Насамперед над тим, для чого вона йому так потрібна.

- Ми приїхали, — сказав він, зупинившись біля автодрому. — Колись це було моє життя, моя стихія.

- Раніше ти брав участь у перегонах та був чемпіоном. Про це мені Джулія розповіла. Вибач...

- Не варто просити вибачення. Усе нормально, — підтвердив Захар. — Колись так і було. Але деякі події змінили все. Я вже три роки не сідав за кермом спортивного автомобіля. А сьогодні, ось, через декілька хвилин, я маю це зробити.

- Ти хочеш повернутися в автоспорт? — її це водночас здивувало й викликало захоплення ним.

 - Можливо, я ще не знаю напевне, — задумливо відповів він. — Ну що, пішли?

- Пішли, — вона теж відчинила дверцята, розмірковуючи, чому їй раптом стало приємно від того, що він вирішив узяти її з собою та прочинив завісу свого життя. Впустив у свій світ, почав відкриватися по-новому, дозволив пізнати себе ближче. Отже, можливо, його пропозиція дружби справді щира і він не приховує жодних мотивів. Але й справді — чому саме зараз?

Вони зайшли на автодром. Він був порожній, за винятком піт-лейну — зони перегонової траси, де розташовувалися бокси команд, що мали брати участь у змаганнях. На піт-лейні стояв червоно-чорний спортивний болід класу GT3 — відполірований, із витонченими аеродинамічними лініями.

Захар повільно наближався до боліда, і з кожним кроком йому здавалося, що він чує стукіт власного серця — настільки сильно його переповнювали емоції. Він відчував відлуння минулих стартів і перемог, ніби все це досі жило тут. Зупинившись біля машини, торкнувся рукою холодного капота. І в ту мить йому здалося, що він повернувся додому.

- Ну як тобі машинка? – вигукнув Дзаніно, який вийшов з гаража витираючи руки ганчіркою, які були забруднені мастивом.

- Вона чудова. Де ти її дістав?- запитав Захар у відповідь обходячи кругом боліда.

- Це тобі подарунок від нашої команди, – сказав Дзаніно з гордістю в голосі, зупиняючись поруч із Захаром. – Вона ще тепла, щойно з тестового заїзду.