Розділ 18

Захар продовжував стояти нерухомо, вдивляючись у вікно кав’ярні, попри те, що Аліче буквально повисла на ньому. Він точно бачив те, що бачив. Його вітчим Рональдо і Злата разом сиділи за столиком, мило спілкувалися та пили каву. А потім Рональдо дістав смартфон і, напевно, записав її номер телефону. Це ж треба – такий збіг, – промайнуло в нього в думках. Усе відбувається так, як він того хоче, і при цьому він зовсім не докладає жодних зусиль. Ну що ж, чудово і втручатися не буде. Поки що… Варто дати їм час, щоб вони зблизилися, а потім і він вступить у… цю гру. Змусить Злату викрасти у Рональдо документи. На той час Златі вже буде що втрачати, і вона, звичайно, виконає всі його побажання, аби тільки не повертатися назад додому. Бо вона не захоче втрачати ні роботу в ательє, ні… чоловіка, в якого закохається.

Невже Златі подобаються такі, як Рональдо? Чоловіки, які були набагато старші за неї, справді чимось її приваблюють? Напевне. Ця думка викликала у Захара неприємне відчуття.

- Коханий, ти мене чуєш чи ні? – Аліче відступилася від нього, але продовжувала тримати руки на його шиї.

- Так, я чую, – відповів Захар, обійнявши її за талію, але водночас не припиняючи спостерігати за ними. – Ти говориш, що подружилася із Златою. Це добре.

- А вона живе в будинку Джулії та Леонардо? – поцікавилася Аліче.

- Ага, – підтвердив Захар, помітивши, як Рональдо підвівся та зібрався йти.

- А ти вже встиг із нею познайомитися? – у голосі Аліче відчувалися нотки ревнощів.

- Звичайно. Аліче, що за дивні запитання? Звісно, я вже встиг з нею познайомитися і поспілкуватися. Злата все-таки живе в будинку мого дядька, – Захар ще ближче притягнув до себе дівчину, коли помітив, як Рональдо виходить із кав’ярні.

А потім, керуючись поривом, він поцілував Аліче — ховаючись за цим поцілунком. Рональдо не мав його побачити, і тим більше — не повинен був здогадатися, що він знайомий зі Златою. Не мав знати, де вона живе, де працює, — хіба що вона сама йому про це сказала, та й це насправді не так уже й важливо. Головне — щоб Злата поки що не знала, що Рональдо його вітчим. І ворог. Коли Рональдо сів у свою машину й поїхав, Захар відсторонився від Аліче і сказав:

- Пішли вип’ємо кави.

- Утрьох чи що? – Аліче це зовсім не сподобалося.

- А ти що, маєш щось проти? – Захар підняв брову, перепитуючи.

- Ти ж казав, що маєш кудись їхати, а тепер, коли побачив Злату, у тебе раптом з’явився час на каву? – Аліче надула губки, а потім додала: – А знаєш, я згодна, пішли. Хай Злата знає, що ми зустрічаємося. Тим більше їй такі, як ти, не подобаються. Її до старших тягне.

- До старших? – Захар примружився.

- У неї й чоловік аж на двадцять п’ять років був старший. Та й щойно вона з таким познайомилася. Як тільки я відійшла, коли ти зателефонував, до неї відразу ж підсів якийсь… Правда, він мені здався знайомим, я його десь бачила. Але це неважливо…

- Злата була заміжня? – Захар здивувався. – А де її чоловік?

- Він помер, – Аліче взяла його під руку. – Тобі хіба про це не розповідали?

- Ні, – коротко відповів Захар, і вони перейшли дорогу та зайшли до кав’ярні.

Злата не одразу їх помітила. Вона була занурена у власні емоції. Знайомство з новим чоловіком викликало в неї легке, приємне хвилювання. Рональдо їй по-справжньому сподобався. Інтелігентний, ввічливий, приємний… І все ж у ньому було щось, що нагадало їй Микиту. Вона ніби знову переживала ті самі відчуття, що й колись, коли почала зустрічатися з Микитою. Щось у цьому Рональдо притягувало її, щось викликало захоплення та бажання впізнати його ближче.

- Привіт, – привітався Захар, сідаючи поруч з Аліче, яка першою встигла зайняти місце.

- При…віт, – Злата підвела очі й завмерла, дивлячись на нього.

- Оскільки ви вже знайомі, представляти вас один одному я не буду, – сказала Аліче, навіть посміхнувшись, коли побачила реакцію своєї колеги. – Злато, я і Захар зустрічаємося. Він той самий хлопець, про якого я тобі розповідала.

- Ну, як робота? – поцікавився Захар після того, як замовив каву, зовсім не звертаючи уваги на свою дівчину. – Подобається?

- Так, – Злата трохи оговталася від несподіваної розгубленості. – Подобається, колектив дружній…

- Це добре, що тобі подобається. Додому, в Україну, мабуть, повертатися теж не хочеться? – з натяком промовив Захар, беручи до рук чашку кави, яку йому щойно принесли.

- Я, мабуть, вас залишу, – Злата хотіла уникнути цієї розмови.

- Ні, ні, ти лишайся. От каву вип’ємо, і я тебе підвезу, – Захар упіймав її погляд, даючи зрозуміти, щоб вона не заперечувала.

- Захарчику, Злата може й на таксі поїхати, – Аліче потягнулася до нього. – Ми ж хотіли провести час разом. Чи ти хочеш її підвезти, а потім ми поїдемо до тебе

- Ні, спочатку тебе відвезу додому, – заперечив Захар, викликаючи незадоволення в Аліче. – Нам зі Златою є про що поговорити.

- І про що саме ви повинні поговорити? – обурилася Аліче, яку охопили ще сильніші ревнощі.

- Не треба так все бурхливо сприймати, зайчику, – Захар залишався спокійним, допиваючи каву.

- Мені це не подобається, і я проти! – Аліче навіть підвищила голос.

- Ну, якщо ти проти, то можеш їхати на таксі, – відрізав Захар, бо йому не сподобався її тон. – Аліче, вгамуйся. Ти ж знаєш, що я не люблю оцих безпідставних сцен ревнощів.

Злата сиділа мовчки, слухаючи їхню розмову. Вона намагалася опанувати себе й приховати свою знервованість. Не хотіла, щоб Захар помітив, як вона чи то боїться його погроз, чи то його самого. Але насправді Злата не боялася ні того, ні іншого. Просто ця ситуація була їй неприємна, викликала дискомфорт. Замість спокою та задоволення від роботи, заради якої вона приїхала до Мілана, вона отримувала лише стрес і роздратування. Їй доводилося не лише спілкуватися з цим Захаром на неприємні теми, а ще й спостерігати, як він розважається зі своїми жінками. Злата навіть нервово посміхнулася, згадавши їхнє знайомство та те, як наречена тоді кинула його. А зараз ця Аліче… Та він точно не тих жінок обирає, вирішила подумки Злата.