Розділ 17

Минуло два дні… Злата успішно влилася в колектив. Вона старанно працювала над ескізами вечірніх суконь на замовлення, вкладаючи в кожну деталь душу й уяву. Водночас у її серці знову запалахкотіла надія, випав шанс зосередитися на тому, щоб здійснити свою давню мрію: створити власну колекцію весільних суконь. Ідея, яка жила в її думках роками, тепер набирала обрисів. Злата відчувала натхнення й радість, коли брала до рук олівець і замальовувала нові ідеї в окремий альбом. Ці ескізи весільних суконь ставали відображенням її почуттів, бажань і прагнень. Це була її мить. Вона усвідомлювала, що створення весільної колекції – це не просто робота, а можливість довести собі, що вона може набагато більше.

Захара за ці два дні вона не бачила. Злата сподівалася, що так буде і надалі. Вона навіть почала думати, що, можливо, він передумав і вирішив дати їй спокій. Ця думка дарувала короткочасне полегшення, але водночас щось у ній стискалося від невідомості. Що, якщо він просто вичікує? Що, якщо це лише затишшя перед бурею? Невідомість викликала напруження і це відчуття не полишало, навіть коли вона намагалася зосередитися на роботі. Серце тривожно калатало кожного разу, коли у двері заходив хтось із колег, а кожна новина змушувала її насторожуватися.

Та попри все, Злата не дозволяла цій тривозі взяти верх над нею. Її мрія була сильнішою за страхи. І тому остаточно себе переконала у тому, що не дозволить Захарові і його погрозам забрати у неї шанс жити і працювати в Мілані, досягти успіху і визнання…

- Пропоную після роботи зайти в кав’ярню неподалік і випити кави. Тим більше, що сьогодні короткий робочий день, — запропонувала Аліче Златі. — Там не тільки кава смачна, а й випічка теж! То як, підеш зі мною? Чи ти з тих, хто п’є каву тільки вранці, а після обіду вже ні?

- А знаєш, я  з радістю! — після короткої паузи відповіла Злата. — Я за день можу й тричі кави випити, тож я тільки «за»!

Ця пропозиція здавалася такою простою, але водночас і... значущою.  Після того випадку, як Сніжана зрадила її довіру Злата вирішила, що більше жодних близьких дружніх стосунків заводити не буде. Бо ще й досі відчувала розчарування та образу, а всередині з'явилася якась порожнеча. Прийшло якесь зневірення в людях, але у глибині душі вона все одно прагнула спілкування. Її тягнуло до тепла дружніх відносин, до простих розмов і спільного сміху. Тому Злата вагаючись, але все ж таки погодилася випити каву з Аліче. В принципі ця кава не зобов'язує до дружби.

Кав’ярня, про яку говорила Аліче, знаходилася всього за кілька хвилин ходи від ательє. Аліче була життєрадісною дівчиною з тими характерними рисами, які відразу видавали італійку: густе, хвилясте, каштанове волосся, бездоганна шкіра з оливковим відтінком. Вона трималася легко, розкуто.

- У повітрі Мілана завжди відчувається аромат кави та свіжої випічки, — зауважила Злата. — А вузькі тротуари постійно заповнені туристами.

- А ти спостережлива... Ну, ми прийшли, ось ця кав'ярня про яку я говорила,- сказала Аліче вказуючи на невеликий заклад із витонченою терасою, прикрашеною квітковими горщиками. Над входом якого висіла вивіска з елегантними літерами: «Caffè Fiorello».- Зараз тільки дорогу перейдімо. До речі, це також улюблена кав'ярня і мого хлопця. Ми з ним разом тут часто каву п'ємо разом. Він і сьогодні обіцяв під'їхати. Тому можливо, я тебе з ним встигну познайомити.

- Зрозуміло,- кивнула Злата заходячи досередини кав'ярні, яка відразу її зачарувала старовинним інтер'єром із мармуровими столиками.

Дівчата сіли за один із таких столиків, який стояв біля вікна, звідки відкривався чудовий вигляд на вулицю. Вони замовили каву й круасани.

- А тепер розповідай, - заявила Аліче закинувши ногу на ногу.

- Що розповідати?- не зрозуміла Злата відпивши ароматний напій.

- Як жила дотепер? Чи зустрічалася з кимось?- Аліче проявила через мірну цікавість

- У нас з подругою був на двох салон весільних суконь. Але салон… зачинився,- Златі зовсім не хотілося про це згадувати, але нагрубити вона не могла.- Я була заміжня, але мій чоловік помер.

- Співчуваю,- Аліче ще уважніше придивилася до Злати. - А скільки це тобі років було коли ти вийшла заміж?

- Мені було двадцять, а зараз мені двадцять чотири… А мій чоловік на двадцять п'ять років був старший за мене…

- Молода вдова,- невдало якось пожартувала Аліче.- Вибач. А чоловік твій, мабуть, загинув? Ой, це ж мій смартфон…

Аліче відставила чашечку та потягнулася до своєї сумочки, дістала звідки смартфон.

- Це мій коханий телефонує,- швидко вона сказала Златі приклавши смартфон до вуха,- ти посидь тут, а я відійду…

- Добре,- кивнула Злата радіючи про себе, що їй не доведеться відповідати на запитання своєї колеги.

Вона залишилася одна продовжуючи повільно пила свою каву, вдивляючись у вікно. Сонячне проміння грало на склі, а за ним життя вирувало своїм звичним міланським ритмом: люди, які поспішали, пари, що прогулювалися, туристи з фотоапаратами, закохані, що сиділи на лавках. Злата занурилася у свої думки, навіть не помітивши, як біля її столика з’явився чоловік.

- Вибачте, сеньйорита, чи можна до вас приєднатися? – пролунав низький, оксамитовий голос.

Злата здригнулася й підвела погляд. Перед нею стояв чоловік десь шістдесяти років, але виглядав він так, ніби зійшов зі сторінок модного журналу. Густе сиве волосся було ідеально укладене, вилиці – підкреслені тонкою щетиною, а темно-синій костюм сидів на ньому так, ніби його шили спеціально для нього. Його світлі карі очі дивилися прямо на Злату з легкою посмішкою – впевненою, навіть трохи зухвалою, але не без шарму.

- Будь ласка, сідайте,- вона не стала йому відмовляти.

- Прошу вибачення за мою раптовість, але я не міг не помітити, як гарно ви виглядаєте на тлі цього міста, – додав він із ледь помітним італійським акцентом, коли вже присів за столик поруч із нею.

Злата зніяковіла, але постаралася залишитися спокійною.